З ВІТРОМ ЗА ГОРИ

З ВІТРОМ ЗА ГОРИ

Дорогами Угорщини, жовтими від сонця, їхав здвиг волинських боярів у барвісних плащах, соболях, у веселкових блисках мечів, дорогім камінні, у поясах золотарської роботи й ковпаках із розкішним убором.

Їздців несли чудові коні, що будили зелені пошуми листя над головами і, як казку край оголомшених сіл, оставляли полум'яні спомини своїх гнучких ший, бойких грудей та всієї краси наряду, від чапраків в огнях дорогих леліток аж до кованого срібла копит.

Хлібними скибами своїх піль, степом у високих травах Угорщина здоганяла весело ті срібні підкови й крилату пряжу грив, направлених із вітром на Буду.

Роман із Волині, дуже молодий, ясний увесь від ковпака із срібної парчі аж до гостродзьобого взуття, правив мрійно конем, мідяногривим, погойдував копієм із червоним блиском, як хиже вірля на смереці поївся далиною.

— Веселі ж оці вітри із світу! — співав у душі.— Який смачний оцей зелений шум із великих, ген, царин! Хочеться з утіхи подужатись із кимось, руном імитися, приперти в потемок, збороти!

Він згадав Новгород, де перекняжив два роки і де з молодечою ненаситністю, з упором і захопленням розправлявся з напасниками доокола себе. Недаром десятилітком уже він вчився по німецьких замках воєнного ремесла! Весела це була гра: висміяти зависних сусідів отим міцним мечем, впокорити до одного!

А потім новгородцям: йду домів!

Бо Мстислав-батько був хворий та в непокою за судьбу Волині слав гінців по сина над далеке Ільменське озеро. Зчинилося диво: старий князь окріп на радощах із цього повороту, смерть вийшла з одрини, стала осторонь...

Вернулися з Романом велич боярської влади, надії на барвисті мандрівки, на лункі пригоди дружинного життя!

А потім згадав княжич недавній день, коли бан Гуніяд із Шрени, гун не тільки з імені, та Довбор, син дідичного бана на Зворнику, явилися у Володимирі з хартією угорського короля Белі. Крім привітів від нього самого, радого дружити повік із парістю Мономахів, й Андрій, син його, передав дари свої княжому юнакові, Романові, в Буду на Купальний турнір, на побратимство вічне кликав... Посли передали княжичеві повну зброю, під східні зразки розкішно інкрустовану, а слуги Белі привезли ще щось несподіваніше князеві Мстиславові і його запопадливій дружині: пару овечок, яких рід виводився із самої Бухари. Беля розвів ним величаву господарку, мішаючи з цією породою своїх важких і молочних овець.

Оці чудово гарні звірята з трикутними голівками і світлою чорною шкурою, повною цупко приплеснутих кучерів, мали стати засновком дохідної княжої розплідні на багатій у випасне зілля волинській просторівні.

Від себе добавили ці суто гощені й дуже шановані посли, що на турнір заповілися знатні борці з далеких сторін, Тртко й Грвоя з Боснії, Унван із Госляру, силач Єццо з-над Ельби та Дітмар із Айсту, лицар, поет і співак. З Великоморав, напевно, прискочить Зденко й Домазар, витязі на світових змагах, з франконської знову ж сторони все, що найліпшого вишколив двір графині Єрменгарди в Нарбоні.

— Пора мені знову, як у Новгороді, на свій талан змагатися! — подумав палко юнак.— 3 гостроверхів світових підстежувати, де злетіти грудьми на добичу і як узяти під ноги непокірну Славу! Хіба сиділи на місці, вдоволялися одним і тим самим такі, як Роланд та Артус, герой корнвалійських гір?

І прояснено згадав кельтійські оповідання "Червоної Книги Гергеста", про двір Артуса й лицарів Округлого Стола.

— Щось кажете, княжичу? — під'їхав Кмита з Мирогощі, рад хоч якому слову в опустілій дорозі, де хіба старець підбіжить півнагий по рукодавщину.

Юнак прихилив до Кмити бойку голову з чорним жмутком волосся над ухом, аж злиснів сміливий обрис бороди, придавленої насередині ніби натиском залізного пальця.

Він відповів на свій здержаний лад,— алмази й перли ковпака грали під його міру, туго й зимно:

— Світ манить, Кмито! — закликав.

Сапфір неба давно вже поблід, легіт став різкий. Сумерк устрявав тепер у кожний корч, хмару, ручай, підсинював діброви, узгір'я, лет птахів і мовчання води.

Їздці минали оброслу повзуном криницю, що схоплювала в кам'яний обруч дзеркіт миготливого джерела з розбитою копитами землею довкруги, де товпилися дівчата й барвисто одіті жінки в торокатих хустках, з дітьми на руках і кужіллю край стану.

Вони говорили з собою про любов, роди, смерть і ступали за той час із глеками до води вищербленими сходами та заглядали в темінь, як у лице Долі.

А коли чури напоювали коней і боярський хоровод зупинився, княжич доглянув нараз осторонь гурту молоденьке дівча в променистім голубім уборі,— з висоти білого нарядженого коня воно дивилося пильно юнакові в лице. Голівку дівчини й чистий обрис теплоблідого личка обіймав ніде на світі невиданий накритничок із золотого листу... Від якоїсь наглої думки дівча повернуло верхівця назад і в найбільшому оспіху шугнуло голубою смугою серед трав, іздалеку видне своїм чудовим, тугим, наголовним убранням. Блакить далини взяла в себе вскорі краску її одягу, тільки золотий шоломець світив довго в просторах, як другий місяць понад вечірнім сизим полем.

Може, це було Лялине свято, біля води, рокове? Й ось це вона саме, вибраниця села, Ляля із зрослими брівками, невінчана цариця однієї днини, через хвилину віддасть свій наряд подругам, сама ж вернеться стомлено в своє курне житло — над постіллю жердки, замість порога камінь? І снитисяме дівчині довго в ніч Купайлів дурман, жезл зеленої рокити і стирта обрядових вінків?

Хоровод їхав тепер спроквола, радів кінцем дороги, з таємною думкою цікавився міцними мостами понад стрімкі вали, підшукував слабкі місця оборони, розглядав приліплені, як гнізда до скель, чатівні на стрімких обочах. Спорскотіли весело коні й пішли живіше, зачули королівський табун, що, мов крилаті дракони, летів саме від Буди, з замкового вершища. Ще трохи — й на обкрутішляху виринули їздці в рясних долманах наопашки, в срібнолуских ковпаках і зброї обабіч пояса, як старовічні Атилині мужі. На чолі скакав в опинках із парчевим підбоєм Гейза, палатин.