Глава 6

Алла постукала різко. Двері відчинились майже одразу.
На порозі стояв Микита Ліщенко.
— Ти? — коротко кинув він.
— Так, я, — не чекаючи запрошення, відповіла Алла Льодан і зробила крок уперед. — Поговоримо.
Микита хмикнув, але відступив.
— Швидко.
Алла навіть не озиралась.
— У мене сьогодні система дала збій, — сказала вона прямо. — І це не виглядає як випадковість.
— І? — байдуже відповів Микита.
— І ти перший, до кого я прийшла.
Він усміхнувся. Коротко. Неприємно.
— О, як мило. Значить, я вже винен?
— Ти погрожував, — різко сказала Алла. — Після конкурсу.

Микита різко змінився в обличчі.
— Я говорив емоційно, — відрубав він. — Це не означає, що я лізу в чужі системи.
— А що це означає? — не відступала Алла. — Що ти просто говориш і нічого не робиш?
Він зробив крок до неї.
— А ти, значить, настільки впевнена в собі, що думаєш, ніби всі тільки й думають, як тобі нашкодити?
Алла стиснула щелепи.
— Це не про мене. Це про систему.
— Твою “ідеальну систему”? — різко кинув він. — Яка, схоже, не така вже й ідеальна.
Пауза.
Цього разу напружена до межі.
— Ти щось змінював? — тихіше, але жорстко запитала Алла.

— Ні, — відрізав Микита. — І, на відміну від тебе, я не лізу в чужі проєкти.
Алла холодно усміхнулась.
— Зате ти дуже хочеш їх зламати.
Микита засміявся — коротко і різко.
— Ти справді думаєш, що я став би так палитися?
Тиша.
Він нахилив голову.
— Чи ти просто шукаєш, на кого списати власний збій?
Алла зробила крок назад. Не від страху — щоб подивитись на нього уважніше.
— Якщо це не ти, — сказала вона повільно, — то ти знаєш, що це не випадково.
Микита на секунду замовк.
І цього вистачило.

— У мене теж був збій, — сказав він нарешті.
Алла завмерла.
— Що?
— Учора, — додав він. — І виглядало це так само дивно.
Пауза.
Тепер уже інша.
— І ти одразу вирішив, що це я? — тихо запитала Алла.
— А ти? — так само тихо відповів він.
Вони дивились одне на одного кілька секунд.
— Значить, це не тільки в мене, — сказала Алла.
— Саме так, — відповів Микита.

Тиша знову повернулась.
Але тепер вона була не про конфлікт.
А про щось гірше.

Алла постукала не одразу. Рука зависла на секунду, перш ніж торкнутись дверей.
Двері відчинились швидко.
На порозі стояв Матвій Гора.
Вони дивились одне на одного трохи довше, ніж потрібно.
— Привіт, — сказала Алла Льодан.
— Привіт, — відповів він рівно.
Пауза.
— Я ненадовго.
— Зайди, — коротко сказав він і відступив.
Алла зайшла, але не сіла.
— У мене стався збій, — сказала вона прямо. — І він… дивний.
Матвій не здивувався.
— Я здогадувався, що ти прийдеш з цим.
Алла нахмурилась. 

— Що це означає?
— Те, що в мене було те саме.
Тиша.
Алла повільно підняла погляд.
— Коли?
— Сьогодні вранці.
Вона зробила крок ближче.
— І ти не подумав сказати?
Матвій ледь усміхнувся. Без радості.
— А ти б послухала?
Пауза стала гострою.
— Це не смішно, — тихо сказала Алла.
— Я й не жартую.
Він на мить відвів погляд, потім знову глянув на неї.
— Це не виглядає як збій, Алло.
— А як?
Ще одна пауза.
— Як втручання.
Слова зависли в повітрі.
Алла стиснула пальці.
— Ти думаєш, що це я? — тихо запитала вона.
Матвій не відповів одразу.
— Я думаю, що ти теж могла подумати про мене, — сказав він спокійно.
І цього було достатньо.
Тиша між ними вже не була просто тишею.

Двері відчинились ще до того, як Алла встигла постукати вдруге.
На порозі стояла Зоя Тиха.
— Алло, — сказала вона спокійно. — Я чекала.
Алла зупинилась.
— Чекала?
— Ти не перша сьогодні з цим питанням.
Пауза.
Алла звузила очі.
— У тебе теж?
Зоя кивнула й відійшла вбік.
— Заходь.
Алла зайшла, уважно оглядаючи приміщення.
— Збій, — сказала вона. — Незрозумілий. Затримки, дивна поведінка…
— Так, — перебила Зоя. — У мене те саме.
Алла різко подивилась на неї.
— І що ти думаєш?
Зоя сперлась на стіл, схрестивши руки.
— Що це не локальна проблема.
— Тобто?
— Якщо збої в кількох незалежних системах одночасно, — спокійно сказала вона, — це або дуже дивний збіг…
Пауза.
— …або хтось працює не з окремою системою, а з рівнем вище.
Алла мовчала.
— Рівень міста? — тихо запитала вона.
— Можливо, — відповіла Зоя. — А можливо, ще цікавіше.
Алла зробила крок ближче.

— Ти зараз на щось натякаєш?
Зоя ледь усміхнулась.
— Я аналізую.
Пауза.
— І що каже твій аналіз?
— Що серед нас є той, хто не говорить усю правду, — спокійно сказала Зоя.
Тиша.
Алла дивилась на неї уважно.
— І ти, звісно, не в цьому списку?
Зоя не змінила виразу обличчя.
— Я в тому самому списку, що й ти.
І цього разу це прозвучало не як виправдання.
А як факт.