Розділ 2.

Кабінет суворої настоятельки Кальварії був створений для того, щоб кожен, хто переступав поріг, одразу відчував себе нікчемним і винним: важкі штори, темні стіни й повітря, просякнуте потом та страхом. Посеред нього стояв широкий лакований стіл, завалений стосами паперів і теками, з великими печатками, що вишикувалися рівними рядами, мов вартові, а позаду нього було вікно, з якого весь двір виднівся мов на долоні, так що ніщо в Цитаделі не могло сховатися від ока оглядної Кальварії.

Настоятелька повідомила, що мене відраховано і що на збори в мене є година. Більше нічого: ні причини, ні пояснення.

Та найбільше дратувало, що неповоротка Кальварія просто сяяла від щастя. Тож я відкрила рота, щоб видати кілька слів, від яких у нормальних людей мурашки по спині біжать, але стара карга лише повільно підняла руку й продемонструвала свій велетенський амулет у вигляді ключа, що висів на її грудях, наче щит. Він захищав від усіх магічних атак. І заряджений був за наказом самого короля, а отже, будь-яка спроба застосувати силу одразу сповістила б імператорських посланців, і ті змушені були б відреагувати й ліквідувати загрозу.

Загрозою, зрозуміло, була тут я.

— А втім, вони й так скоро прибудуть, — солодко проспівала Кальварія і примружила очі, розпливаючись у посмішці. — Тож можеш застосовувати свою магію наостанок.

Мені не сподобалося, з якою насолодою владна директорка це промовила. Зазвичай наше спілкування проходило у формі монологу під акомпанемент гучних криків і вереску, який я терпіти не могла. А відповісти їй мені було нічим: мій голос і так ледь чутний, а в оглушливій атмосфері від її тирад, його не почув би ніхто. Кальварія ніколи не давала мені такої нагоди.

Зараз же вона, навпаки, ніби виросла й розквітла: щоки налилися рум'янцем, очі блищали, мов її обдарували компліментами та подарунками. Стоп. А може, так воно й було? Може, мене просто продали?

Від цієї думки всередині неприємно похололо.

— Ну все, геть з моїх очей, «Шептунко», — зневажливо махнула рукою стара карга й демонстративно перевела увагу на папери на столі, мовби мене вже не існувало.

Ясно. Натяк був більш ніж зрозумілий.

У коридорі підслуховувало кілька дівчат, які ніби випадково зустрілися саме тут і саме зараз. Але я знала, що причиною була я. Інакше вони відвернулися б і пішли в інший бік, як завжди. А тепер вони стояли й зиркали на мене своїми очищами, але спитати не наважувалися.

Я усміхнулася їм загадково, хмикнула й норовливо пройшла повз. Звісно, розмовляти з тими, хто неодноразово перебивав мене на заняттях, за що отримувала низькі оцінки, я не збиралася. Нехай гадають. Нехай шепочуться. Єдине, що мені залишалося, це їхня цікавість.

Попри те що попереду на мене чекала невідомість, жалю не було. У цій кам'яній в'язниці в мене було лише двоє друзів: Кіркі та тиха заучка Віксі, з якою, окрім мене, ніхто не спілкувався. До речі, з нею теж варто було попрощатися.

Біля кімнати позаду пролунало важке захекане дихання:

— Уно, це правда?

Я обернулася на голос дівчини, яка зігнулася вдвічі і віддихувалася. Віксі виглядала розгубленою та схвильованою: окуляри з'їхали на кінчик носа, косички розпатлалися на вітрі, а очі ще більше розбіглися в різні боки. Вигляд у неї був справді кумедний. Якби її побачили наші «лідерки», це стало б черговим приводом для глузувань. Але мені чомусь не було смішно.

— Заходь, — прошепотіла я й кивнула на свої двері.

— Що трапилося? Усі навколо тільки про тебе й говорять! Уно, що ти накоїла?!

Я вже відкрила рота, щоб пояснити, але Віксі захопилася: вона схлипувала, шморгала носом і металася по кімнаті туди-сюди. У такому шумі вона мене не почула б, а чекати, поки подруга заспокоїться, я не мала ні часу, ні бажання. Тому я просто підійшла й міцно її обійняла.

Вперше. І це подіяло на мене несподівано. До горла підступив клубок, очі защипало від гарячих непроханих сліз. Віксі затихла, а я, навпаки, розклеїлася. Востаннє я плакала п'ять років тому...

___
Настоятелька Кальварія