Розділ 1.

___У́на Вейр___

— Запам'ятай, Кіркі: якщо побачиш молодого імператора, не барися. Підлітаєш згори, прицілюєшся й скидаєш горіх просто на його короновану світлу макітру. Втямив?

Шепіт призначався тільки мені та моєму єдиному вірному другові. Ворон схилив голову набік і підозріло зиркнув чорним оком, мовби питав, чи при здоровому глузді його господиня. Ні, не при здоровому. Але ж ідея була хороша!

— Не на корону, дурнику! Вона ж металева. Цілься туди, де волосся. І бажано з висоти, щоб добряче гепнуло!

— Кар-р!

— От і молодець!

Я погладила Кіркі по попелястій голівці й простягнула наступний горіх. Він узяв його з такою гідністю, що будь-який придворний позаздрив би.

Зізнаюся, успіхи мого вихованця останнім часом неабияк тішили. Ще місяць тому він кидав горіхи куди заманеться: у калюжі, у дворових котів, у кущі. Тепер же влучав у намальовану на дерев'яному щиті корону майже щоразу. Щоправда, іноді плутав її з головою нашої настоятельки Кальварії, але тут я його не засуджувала. Якби ця поважна пані носила темний убір, як решта викладачів, а не оту бліду хустину, схожу на корону зі сніданку, не виникло б плутанини.

Хоча, якщо чесно, я б і тоді не ручилася. Така вже в неї голова: куди не глянь, усюди влучиш.

— І головне, — я нахилилася до самого дзьоба й стишила голос до ледь чутного шепоту, — якщо ісператор підніме голову, щоб подивитися, хто це зробив, ти...

— Уно! Тебе викликає настоятелька!

Я здригнулася. Кіркі від несподіванки випустив горіх, і той глухо стукнув об кам'яну плиту, покотився й зупинився біля чийогось черевика.

От халепа! І їй же приспічило саме зараз!

— Ти що, не бачиш? — прошипіла я, обертаючись до дівчини, що виросла за моєю спиною, наче гриб після дощу. — У нас заняття!

Послушниця витріщилася на дерев'яний щит, де я власноруч вималювала профіль із величезним носом та короною, що з'їхала на одне вухо. Мистецтво вимагає жертв, а п’ять років в Цитаделі навчили мене, що жертвами зазвичай стають чужі нерви.

— Це... Його Величність?

— Ні, звісно! — обурилася я. — Це навчальний посібник із точного метання горіхів.

Дівчина зблідла так, що могла б позмагатися кольором зі стіною.

— Але ж... у нього корона!

Яка спостережливість! Тобі б у розвідку працювати, голубонько. Хоча ні, там таких швидко знаходять і ще швидше вішають. Я стрималася й промовчала, в принципі як і завжди. До мене послушниці не підходили ближче ніж на три кроки: вважалося, що моя недисциплінованість заразна. Ця ж дівчина зараз стояла майже на межі допустимого. Мабуть, настоятелька її добряче налякала, якщо вона наважилася взагалі підійти.

— Уно, настоятелька наказала негайно з'явитися до її кабінету! — повторила вона й позадкувала, ще раз озирнувшись на щит. Було видно, що вона вже подумки складає доповідь: «І ви уявляєте, вона таке малює!»

Я зітхнула, окинула її довгим поглядом і кивнула. Здавалося, навіть якби я не відповіла, вона все одно не стала б чекати: вже тікала, ледь не спльовуючи через ліве плече. Ну і нехай. Мені не вперше бути лиходійкою в чужих розповідях.

Кіркі все ще сидів на краю щита й чистив пір'я з виглядом уражено-невинної істоти.

— Ну що, друже, доведеться продовжити пізніше. Але пам'ятай: король — це той, у кого на голові блискуча дурниця, а на обличчі написано, що всі навколо йому винні. Тільки не переплутай знову з настоятелькою.

Кіркі перебрався на моє зап'ястя. Сірий, наче притрушений попелом, із чорним крилом і таким самим чорним дзьобом, він був чи не єдиною істотою в Цитаделі покори, яка не вважала мене небезпечною для суспільства.

Втім, будьмо відверті: він був птахом. А для птаха важливі лише дві речі: їжа і розваги. Я годувала його й спілкувалася з ним, тож, як на мене, наша дружба трималася на міцному фундаменті. Принаймні міцнішому, ніж моя репутація.

— Лети, мій хороший. І не забудь, про що домовлялися.

Ворон каркнув, змахнув крилами й здійнявся над внутрішнім подвір'ям. Я провела його поглядом, і на губах сама собою розпливлася усмішка. Колись цей птах неодмінно відзначиться. Може, навіть скине горіх на голову Ульріхові, імператору Ворджирійської імперії, яка захопила мою квітучу провінцію Лємбарґію. І якщо мені пощастить, я побачу це на власні очі.

Від цієї думки на серці стало тепло й весело. Та лише на мить. Попереду на мене чекала розмова зі старою мимрою. А з огляду на її характер, це було значно небезпечніше, ніж навчати ворона замаху на монарха.

____
Уна та ворон Кіркі