Сліди в тумані

Туман оповив ліс рано. Він не був звичайним — не холодним, не вологим. Він був… живим. Обгортав усе, ніби намагаючись сховати світ від чужих очей.

Елірея ступала обережно, тримаючи Фіна на відстані витягнутої руки, щоби не загубити його. Земля під ногами була м’яка, і кожен крок лунав глухо, ніби під ними не було ґрунту, а лише безмежна порожнеча.

— Я не бачу нічого, — буркнув лис. — І мені це не подобається.

— Мені теж, — прошепотіла дівчина, — але ліс веде нас сюди. Я це відчуваю.

Фін спинився. Його вуха сіпнулися.

— Чуєш?

Елірея прислухалась. Серед туману долинав звук — тихий, як дзвін крапель, що падають на камінь. Але то були не краплі. То був спів.

Вона рушила вперед, обминаючи повалене дерево. І раптом — світло. Слабке, ледь помітне, мов від світляка, що сховався в листі.

У центрі невеличкої галявини, де туман розсіявся, щось лежало на землі.

Елірея опустилася навколішки й обережно торкнулась предмета. Це була частина кулона — такий самий камінь, як у неї на шиї. Але тріснутий, обпалений, і все ще теплий.

— Це… її, — прошепотіла вона. — Це належало мамі.

Фін підійшов ближче, обнюхав уламок.

— Ідишча магія, — сказав він, морщачи ніс. — Але не чужа. Вона захищала його до останнього.

Елірея знову відчула той самий голос, що шепотів їй вчора. Тепер він звучав чіткіше: «Ти близько… та не одна. Обережно…»

Дівчина зиркнула в туман. У ньому щось рухалось. Силует. Високий, неприродно гнучкий, мов створений із самого туману.

— Ми мусимо йти! — прошепотіла вона.

— Нарешті щось розумне, — прошипів Фін.

Вони кинулись назад у хащі. Але ліс уже не був таким, як учора. Кожна стежка вела інакше. Туман крутився, стирав напрямки, обертав простір.

— Він нас заплутав… — прошепотіла Елірея, стискаючи уламок.

Тоді кулон на її шиї спалахнув слабким світлом. Уламок у руці — теж. Вони засяяли одночасно, мов дзеркала, що впізнали одне одного.

Світло прорізало туман, вказавши вузьку стежку вглиб лісу.

— Отже, вона залишила нам шлях, — мовила Елірея з надією. — Мамо…

І вони рушили вперед — углиб зоряного лісу, де кожне дерево мало пам’ять, кожен камінь — таємницю, і кожен крок наближав їх до істини.