Шепіт лісу

Ліс дихав. Він не просто шелестів листям чи скрипів гілками — він дихав глибоко, спокійно, немов спостерігав за світом. У цьому диханні було щось рідне для Еліреї, щось заспокійливе.

Вона сиділа на узліссі, загорнувшись у старий зелений плащ, і торкалась долонею м’якого моху. Її каштанове хвилясте волосся тріпотіло на вітрі, а карі очі стежили за тим, як сонячні промені танцюють у краплях роси.

— Знову тікаєш? — пролунало з-за кущів.

Зелений листок ворухнувся, і з тіні вийшов рудий лис. Він був невеликий, з розумними очима кольору бурштину.

— Я не тікаю, Фіне, — всміхнулась Елірея. — Просто слухаю.

Фін сів поруч, обернувшись хвостом, і зітхнув.

— Ліс знову шепоче?

— Так. Але сьогодні — інакше. Він ніби… попереджає.

Вона заплющила очі. Вітер торкнувся її щоки, і в голові промайнула чужа думка. Ледь чутний голос, як дотик у сні: «Затемнення знову наближається…»

Елірея стисла пальці. Відтоді як її мати зникла під час великого затемнення, вона часто чула подібні шепоти. Але цього разу… щось змінилось.

— Я маю дізнатися правду, — прошепотіла вона.

Фін повернув голову.

— І ти справді готова піти? Самостійно?

— Ні, — відповіла вона, — але я не можу залишатись. Якщо щось приходить, я маю зустріти це. І, можливо, знайти її.

Фін мовчки кивнув. Він знав: коли Елірея щось вирішувала — її вже не спинити.

Над деревами промайнув птах із сріблястими крилами. У повітрі на мить запахло нічними квітами — попередження, знак.

Елірея встала. Її плащ майже злився з травою. Вона провела пальцями по кулону на шиї — останній подарунок матері.

— Починається, — прошепотіла вона. І ліс, здається, почув.