Шепіт змертвілих вуст

Інґрід стояла біля могили закоханого в її красу. Вечір горів останніми пелюстками заходу сонця. У неї був байдужий, віддалений погляд, вона глянула через своє плече і зрозуміла біль сірої самотності, яка стояла на краю прірви, дихала холодним туманом ночі. Вона втратила свідомість і уся її біла шкіра, яка лозою перепліталася з шовком, впала як поламане крило. Спершу відчула холодні дотики, потім біль, ніби щось її відривало від власного тіла, і от вона стоїть і дивиться на свою тілесну наївність, бачить, як вона зламано дихає, – світ одразу став сірим, безбарвним і ще більше пустим. До неї з землі піднявся дух, але він був не такий, яким вона бачила його в труні – в нього була крива усмішка, які з'являються тільки постфактум болю.

-Я бачив букет з пелюсток білих троянд, які ти тоді мені кинула як прощальний подарунок долі. Жаль ти не побачила тоді моєї останньої сльози.

- Пробач мене, але я покохала іншого, можливо я і зрадила тебе, але я і не знала, ким ти є, ти завжди був занадто ніжним і тихим, навіть мовчазним, а мотивів твого мовчання не знав ніхто – ти був народжений для себе, холодний вітер, який усе ламає в бурю, – от ким я тебе бачила.

-Я знаю. Слухай, – мертві довго не говорять. Не показуй світові свій біль – світ тебе ним знищить. Прощай!

Вона піднялася, схлипуючи солоні, як жорства, думки вічності.

Йогонес де Сіленціум

Подобається

#4588 в Сучасна проза
#2096 в Містика/Жахи

У тексті є: дівчина, закоханий в красу, больовий досвід

Відредаговано: 29.01.2019

Додати до бібліотеки

Поскаржитись