Розділ сімнадцятий

Мені одразу ж кинулася в очі записка, яку лишила Аліса, і до якої очевидно ніхто не торкався. Хоч я і не сподівалась, що вона стане у нагоді, і що мама її прочитає, однак ця знахідка дуже мене засмутила. 

Я взяла лом, який лишила біля паркану, і вирішила обійти будинок кругом. В цей момент, обходячи кожне вікно, і заглядаючи у кімнати, я відчула його більш чужим, ніж коли ми вперше зайшла на подвір’я. 

Щоб заглянути до нас у кімнату мені довелося прикласти зусилля: виявилось, що вікно не так зручно розташоване, як може здатися всередині кімнати. Під нашим вікном росли непролазні кущі, і важко було пролізти, не подряпавшись, та не зламавши гілки. Мені здалося це дивним, враховуючи нічного гостя, який так жваво шарудів під ним. 

Дійшовши до маминого вікна, я знову ледь не розкисла. Щоб було зручніше заглянути в кімнату, я підтягла ближче якусь колоду, і видершись на неї, обперлась обома руками об раму, і намагалася роздивитися кімнату крізь фіранку. 

Я вдивлялася, поки раптом мене не огорнуло бридке відчуття, що зараз я побачу як двері в кімнату відчиняться, і в кімнату зайде хтось знайомий, і в той же час чужий. Хтось, хто має повне право тут знаходитись, помітить тінь за фіранкою, і в два стрибки добереться до вікна, відсуне тюль, і витріщиться на мене пустими очима, і моторошною посмішкою, впираючи обличчя в скло. Що, якщо це буде мама? Або Всеволод Вертинський? А якщо це буду я сама? 

Ця сцена, яка відбулася у тільки в мої уяві, налякала мене настільки, що я відскочила від вікна, ніби все сталося насправді, і майже гепнулась спиною назад, в останній момент виставивши руки. 

Тим часом Аліса, яка вже видерлась на інтернет-яблуню, намагалася марно зловити зв’язок, щоб зателефонувати тату, не дивлячись на мій протест проти цього. Я була ображена на нього: за те, що він привіз нас всіх сюди, за те, що без роздумів покинув нас тут, і за те, що навіть не вислухав нас, коли ми в паніці дзвонили йому. Звісно, якщо відкинути емоції, то тато ніколи не зробив би чогось, що могло б нашкодити хоч одній з нас. Однак він був вдома, в безпеці, а ми - одні, розгублені і налякані. Це було неправильно. 

Поки ще не зовсім стемніло, я взяла щоденник Всеволода Вертинського, і почала заново його листати. Звісно ж це був його щоденник, його записи. Кому ще могли належати ініціали В.В. 

Після розповіді Галки та її бабусі, я дивилась на всі ці записи не так скептично. Записував він не про все, про своє життя особливо не розповідав, про дружину взагалі ні разу не написав. А от Пірату було присвячено багато рядків, ніби це не собака, а справжній друг і товариш. Правда у всіх записах він позначений просто “мій пес”. Дивно, що спочатку я не звернула на це уваги. 

Пес має добру силу, помагає. Всі мисливці знають, що коли без сил зовсім, обніми собаку, вона поділиться. Хоч і боязно, а для господаря все зробить. 

Розумний пес у мене, розуміє краще ніж деякі люди. Коли ходили з ним до знахарки, вона його не впустила. Каже душа в ньому неприкаяна, гріх спокутує. Не розуміє  чий, мій чи попереднього. Пояснювати не захотіла. 

Навчився відрізняти, коли мій пес зі мною, а коли підміна. 

Підміна? 

І все ж дивно, що в своєму щоденнику він не написав ні слова про дружину, хоча за словами бабусі Галки, Вертинський любив її, та тяжко переживав її смерть. Хоча, можливо, цей рядок, який ніби був написаний мимохідь, був про неї: “Прости Ганно. Міг, та не зберіг”. Можливо він відчував провину і хотів швидше про все забути (як і всі місцеві жителі). А може і не забув. Що було у тих вирваних листах? І найцікавіше, хто їх вирвав? 

Судячи з записів, ця сутність - не людина, не мрець, не тварина, а як сказала бабуся Галки - тварюка не мала віку. Минали століття, помирали покоління, а лісовий монстр не міняв звичок і манери поведінки. Вона вимагала жертви. Іноді їй вистачало речей, які ще зберігали людське тепло, але у вигляді регулярної жертви, іноді пожирала тварин, а після особливо ситної жертви - людської душі - ця істота впадає у своєрідну сплячку. Але якщо забути про неї, вона вийде на полювання, і забере, заманить того, кого обрала. 

Дід Всеволод намагався виявити закономірність, щоб назавжди зафіксувати нечисть в сплячці, в яку вона впадала час від часу. Не зрозуміло, чи намагався хтось зробити це до нього, але схоже Всеволод Вертинський почав свої пошуки практично з нуля, і оскільки його дід став войовничим атеїстом, і цим ледь не погубив батька Всеволода, а той надто пізно почав противитись батьківській волі, і майже нічого не передав своєму сину. Тому йому довелося все робити самому. 

І таке “прекрасне” місце знайшов нам на літо тато. Тато з сивим пасмом, яке ми ніколи не помічали. 

Що це за колега, який звів батька з племінником Вертинського? Тепер вся ця звичайна історія здавалась мені зовсім незвичайною. 

Виходить, що теперішній господар дачі, цей племінник, допомагає нечисті, адже він все робив всупереч правилам і заборонам свого дядька. Можливо він думав, що це забобони, або старий просто божевільний, і вже нічого не розуміє на старості літ. 

А раптом, це взагалі не племінник а перевертень?! 

Ні, звісно, яка дурниця. 

А може і не дурниця… 

Може цей племінник поставляв нечисті нових жертв, і навіть зрадів коли дізнався що в родині є малі діти. Можливо, він заключив з нечистю контракт, домовленість: він постачає їй нову кров, а вона не чіпає його, та його майно. Хіба не так завжди робили його предки? 

Що сталося з попередніми відвідувачами дачі, які приїздили сюди на спокійний та тихий відпочинок? Чи вдалося їм врятуватися? І тут я згадала про маму. Ні, не так. Я завжди про неї думала, однак думки відходили на другий план, а потім проривалися знову, зачепившись за якийсь спогад. 

Коли почало вечоріти, я зрозуміла, що пора закруглятися, і кликати Алісу в дім. За весь час, поки я читала щоденник Вертинського нікого так і не з’явилося на вулиці. Не було жодних ознак, що в Сирих Дорогах є живі жителі крім нас з Алісою. Стояла неприємна тиша, хоч ножом ріж. Така тиша буває тільки за відсутності живих людей.