Розділ шістнадцятий

Заїжджаючи в ліс, ми не змовляючись почали прислухатися до кожного звуку. Після візиту до Галки та її непривітної бабусі, стало значно страшніше чим раніше. Здавалося, що відповіді, які спершу вгамували нашу тривогу, зараз діяли на нерви.

Почувши віддалений собачий гавкіт, від несподіванки я ледь не випустила кермо з рук, різко повернула направо, і ми з Алісою гепнулися на землю. Я не дуже вдарилась, а от ліктю Аліси пощастило менше, однак вона не помітила рани, підскочила як ошпарена і почала дико озиратися. Не гаючи часу я одразу ж підняла велосипед і прислухалась до тиші. Було чутно тільки вітер, який несподівано налетів на верхівки дерев, вони почали гнутися, і стогнати майже людськими голосами. Холод пройшов по спині, і шкіру на потилиці ніби хтось стягнув крижаними пальцями. Десь в глибині лісу почувся тріск, після якого знову все стихло.

Наче навіжена я застрибнула на велосипед, і налягла на педалі. Не випускаючи пакет з рук, Аліса хвацько затрибнула на багажник і обійняла мене ззаду, міцно стискаючи руки. Я мчала не розбираючи дороги, мені здавалося, якщо я обернусь, то зовсім поруч побачу фігуру, яка тягне до мене руки…

Намагаючись переключити думки, я згадувала розмову в будинку Галки. Тільки зараз до мене дійшло, що, напевно, тепер я знаю історію сім’ї Вертинських краще ніж свою.

Тато рано втратив обох батьків. Що саме з ними сталося ми ніколи не цікавились, подробиці знала тільки мама, яка підтримувала татове мовчання. Для нас, це здавалося звичайною річчю, так само як і татове сиве пасмо. Настільки звично, що перестаєш звертати на це увагу.

Не дивлячись на це, він завжди з задоволенням розповідав нам про своє щасливе дитинство поруч з дідусем та бабусею у віддаленому хуторі з промовистою назвою Медовий. Одноповерховий будинок стояв майже серед лісу, досить далеко від цивілізації. Щоб дібратися туди, треба було їхати електричкою, потім зійти на зупинці і чекати рейсового автобуса, і потім ним доїхати до зупинки на трасі, неподалік від села, а потім, проходячи через нього, йти прямо в ліс, до самого Медового Хутора. Часто можна було побачити диких тварин які перебігали дорогу, тому варто було бути обережним коли бачиш неподалік кабана, чи може навіть вовка. У дідуся був старенький мотоцикл з коляскою, який своїм тріском та гарчанням міг розлякати фауну на багато кілометрів навколо, коли він їздив в село і назад.

Не дивлячись на відсутність дітей поблизу, тато ніколи не сумував, допомагаючи бабусі з дідусем по господарству. Збирати ягоди чи гриби, поратись на пасіці біля бджіл, рубати дрова чи ремонтувати дідусевий мотоцикл було значно цікавіше. Ніяких зручностей у них звісно ж там не було, крім гасових ламп та старенького транспорта. Воду набирали з криниці, нею поливали город, нею ж і милися. Готували у великій печі, на якій потім тато, як найменший, спав з настанням сутінків. Він завжди розповідав, що спати там було дуже спекотно і затишно.

Колись у них була коза, яка недолюблювала тата, і весь час намагалася його боднути. Тому коли вона зникла, він так зрадів, що навіть не цікавився що сталося, а дідусь почав возити молоко з села. Двері на ніч завжди надійно запиралися, хоча на багато кілометрів навколо не було ніяких будинків. Та і собаку не залишали у дворі без потреби. Тато особливо над цим не задумавався, поки одного разу його чотирилапий друг не повернувся з лісу. Наступного ж дня дід з бабусею зібрали свої речі, і швидко переїздили, спершу в найближче село, а тоді вже в місто. Пояснили це просто, в лісі, неподалік завелася зграя молодих вовків, яку бачив хтось з місцевих, тому в ліс було краще не ходити. Та і хтось почав рвати дідові пастки, які він ставив на птахів.

Після того, як тато став ходити в міську школу, на хутір вони більше не приїздили, навіть на літні канікули. Весь час знаходилися відмовки, а тоді взагалі сказали що будинок з усім господарством згорів вщент.

Мамині батьки ще в радянські часи виїхали на заробітки, а маму лишили на бабусю, щоб вона могла закінчити школу і отримати освіту. До батьків вона не їздила, спершу через довгу дорогу, а тоді принципово, надаючи перевагу листуванню чи зідзвонам. Вони приїздили до нас рідко і неохоче, соромлячись тата, великого міста, і дуже боялися завдавати нам зайвого клопоту. За те привозили багато подарунків, які ми з Алісою негайно ділили між собою. Про своє життя розповідали сухо, ніби у них взагалі не було нічого цікавого і все як завжди.

От власне і все, що я знала про свій рід.

Коли я під’їхала до першого ж будинку в Сирих Дорогах, одразу ж зіскочила з велосипеду, і зрозуміла, що припустилася великої помилки.

- Ми ж могли скористатися зв’язком в Смоляному. Написати подругам, чи знайти інформацію в інтернеті. - розчаровано я повернулася до Аліси. Вона повісила пакет на кермо і оглянула збитий лікоть. 

- Або тату подзвонити, і вимагати, щоб він негайно приїхав і розібрався тут з усім. 

- Ну не повертатись же тепер… 

- Давай краще велосипед повернемо, я впевнена що Василь Павлович вдома. - промовила Аліса.

Ми провели велосипед повз великого чорного пса, який розпластався на траві перед двором. Він як завжди не реагував на нас, і якби я не бачила раніше, що він ворушився, то подумала б що він здох. Неприємну думку, про те що собака і правда здохла, і іноді пересувається завдяки якійсь магії я відмела одразу ж.

Стукаючи в двері, я вирішила не йти до тих пір, поки господар транспортного засобу не відгукнеться. Звісно він сподівався що я піду, однак я була наполеглива. Через кілька довгих хвилин двері відчинилися рівно настільки, щоб старий міг побачити мене, а я його.

- Дякуємо, за велосипед, він цілий та неушкоджений.

Він пробурмотів щось у відповідь, і хотів закрити двері прямо у мене перед носом, однак я притримала ручку. Це дуже здивувало старого.

- Скажіть, будь ласка, це вас ми бачили в лісі коли гуляли з мамою? Ви ще попередили нас не йти далі. І ваш пес гавкав.