Розділ чотирнадцятий

Про те, як ми будемо шукати цю дівчинку в Смоляному, варто було подумати ще вдома. Аліса була налаштована рішуче заходити в кожен дім, поки ми її не зустрінемо. Мені ж цей план не дуже подобався, так як людей які жили тут ми теж не знали. Хоч будинків було не так багато, все ж ризикувати наштовхнутися на вороже налаштованих людей не хотілося. 

Зупинивши велосипед біля магазину, ми зіскочили з нього, і я почала згадувати наш минулий візит до Смоляного разом з мамою. Згадувати про неї було боляче, очі щипало від непрошених сліз, однак зціпивши зуби я не дозволила собі зовсім розклеїтись. В спогадах з’явився образ тієї противної дівчинки, яка викрикувала нам гидкі слова (тепер стало зрозуміло, що досить справедливі), ось продавчиня прогнала її, а Галка побігла по цій вулиці…

Згадавши напрямок, я кивнула Алісі, ми знову сіли на велосипед, і повільно покотилися по дорозі, прислухаючись до звичайних сільських звуків: гавкали собаки, у когось грало радіо, в іншому дворі малюк наполегливо кликав свою маму. Звичайне живе село. 

І раптом нам неймовірно пощастило, за три подвір’я, десь з-за кущів показалась неохайна дівчинка, в тому ж вигорілому сарафанчику, з такими ж розпатланими косичками, яка прямувала до хвіртки. Стало зрозуміло, що вона йде додому. 

- Гей, почекай! - крикнула я, і почала швидше крутити педалі. 

Голос охрип і зірвався, тому я спробувала ще раз. Я не знала, як мені назвати її. Галина, Галка? Галя? Побачивши нас дівчинка аж рота відкрила від здивування, вона точно не очікувала побачити нас тут. Було помітно що вона вагається, лишитися їй чи втекти, і перш ніж вона зробила вибір я під’їхала до неї. 

- Привіт! - за звичкою я проявила ввічливість. 

Аліса, яка сиділа за моєю спиною лише помахала їй рукою. 

- Ага, - буркнула Галка, оглядаючи нас з голови до ніг. - Чого вам? 

- Пам’ятаєш ти сказала, що Сирі Дороги це нечисте місце? 
 

Очевидно не розуміючи до чого це я, вона приготувалася до оборони і насупилась ще більше. А тоді з викликом сказала: 

- Всі наші знають що це нечисте місце! 

- Тепер і ми знаємо… - промовила Аліса все ще з-за моєї спини. Вона уважно поглянула на нас прибираючи руку з хвіртки, хоч весь цей час трималася за неї, готуючись в будь-який дати драла. 

- В чиєму ви домі живете? У Вертинських? 

Ми не знали. Тато не згадував при нас прізвища, та навіть імені власників. Але раптом я пригадала ініціали В.В., і здається, це прізвище згадувалось в одному з записів. Я кивнула.

- Ви… чули запах? - уточнила Галка. 

- Так.

Дівчинка одразу ж відступила від нас, ніби ми були заразні. Вона знову взялася за хвіртку, готова в будь-який момент зачинити її перед нашим носом.

- Тобто не зовсім ми, спершу наша мама… - невідомо чому, почала виправдовуватись я. 

- Забрала її? - перебила Галка, з цікавістю витріщаючись на нас.

- Що? Тобто? 

- Матір вашу забрала? Це вона вашу матір забрала, так же? 

Було помітно, що в Галці зараз боролися страх і цікавість. Вона була напружена, готова тікати в будь-який момент, і цей її страх відверто лякав мене. 

Тут раптом я відчула, що з дому дівчинки донісся запах свіжозвареного борщу. Алісин шлунок одразу ж голосно нагадав нам як давно ми їли, тим більше щось гаряче. Галка уважно подивилась на нас, ніби щось зважувала, і нарешті сказала: 

- Зайдіть, поїжте. Тільки при бабусі не патякайте. 

Відчинивши хвіртку, я пройшла за нею слідом, а Аліса йшла за велосипедом. Я обережно поставила його біля паркану, і ми всі попрямували до ганку. 

Дивлячись на дівчинку, я очікувала, що і її подвір’я та дім будуть такими ж неохайними як і вона сама. Однак двір був охайним та самим звичайним, без особливостей. 

Коли ми пройшли через темний, напівпорожній коридор, то потрапили в невелику чисту кімнату, де біловолоса бабуся в блакитній хустці накривала стіл скатертиною з китицями. Побачивши нас вона тепло посміхнулася, і здається зовсім не здивувалася. 

- Галочко, ти подружок привела, як добре! 

- Ніякі вони мені не подружки, - насуплено пробурмотіла дівчинка.

Не звернувши увагу на зауваження онучки, вона вручила нам по ложці, та поставила перед нами по мисці ароматного борщу, порізавши до нього білосніжну домашню хлібину. Мені було важко триматися в пристойних рамках, однак я дуже старалась. Аліса ж накинулася на їжу ніби не бачила її сто років, чим дуже порадувала стареньку. 

Я роздивилася кімнату, і помітила, що цей будинок точно не залишали на зиму, та жили в ньому постійно. Багато поколінь прожило в цьому домі, про що свідчили фото ошатно вбраних людей на чорно-білих старих знімках. В фоторамки були вставлені і кольорові фото, на яких були зображені застілля та якісь діти. Такі ж знімки прикрашали сервант. Я роздивилась на одному з таких знімків Галку, яка стояла з великим букетом, та білими бантами, насуплено дивилася в камеру. В серванті також по стандарту стояв кришталь, сервіз зі строкатими квіточками та багато інших дрібничок. 

В кутку стояла ікона, перед якою була лампадка, і над якою висів вишитий рушник. І прямо під іконою стояв старенький пузатий телевізор. Значить в Смоляному телебачення все ж було. 

- А ви, дівчатка, з якого будинку? - лагідно промовила вона, дивлячись як швидко ми уплітаємо борщ. 

- Вони з Сирих Доріг. - одразу ж випалила Галка, не давши нам навіть рота відкрити. 

Обличчя бабусі одразу ж змінилось, і було важко зрозуміти від чого, чи то від здивування, чи від страху. Моя незграбна посмішка з повним ротом наче не переконала, і тільки глянувши на онучку, її погляд став тепліше. 

Галка ліниво водила ложкою по тарілці, явно втративши апетит, а може просто ревнувала нас до своєї бабусі. І наче в підтвердження моїх думок одразу ж додала “Он в будинку Вертинських знову… Мамку їхню.” 

Від привітності старенької не лишилося і сліду, вона як і Галка почала дивитися на нас як на прокажених, і навіть інстинктивно відсахнулася.