Розділ тринадцятий

Я провела пальцями по малюнкам на полях зошита. Що не кажи, а малювати цей загадковий В.В взагалі не умів. Неможливо було розібрати що це, курячі лапки чи столові прибори. 

Хто почує сморід, нехай насторожі буде. Буває так заморочить, сам не зрозумієш. Але це перший знак, що в силу вступає.

Діти зі Смоляного ягоду в лісі збирали та бачили, ніче Варвара сидить на сосні поваленій. Зовсім розпухла, потопельниця. А потім повернулись, і наче знову хороша. Манила їх, плакала, лагідно кликала. Все кинули, втекли. 

Степанівну забрала. Вона стара вже була, ледь ходила. Тільки черевики знайшли на бережку озера, рядком стояли, ніби біля постелі ставила. За пів години управилась, поки невістка до сусідів ходила. У них хлопчик в п’ятий клас ходить, змусив з’їхати до рідні в область. Жаліють за бабкою дуже, добра була. Всіх би затягла.

Війна була, всіх без розбору їла. І своїх і чужих, прямо з техніки витягала за собою. Фашистів достобіса, та і наших багацько. Вбирає в себе зло людське як губка. Розбухла, шириться, стає сильніша. 

Якщо не їжа ти їй, якщо є в людині щось таке незбагненне, захоче нечисть зробити собі подібним. Противишся їй - одразу ворогом будеш, знищить всіма силами. Вибір є завжди. Змиритися легше. Боротися, відповідальність брати страшно і тяжко. Та шанс перемогти є тільки в одному випадку - боротися.

Боляче! Фізично боляче, коли жертвую ними. Думають бездушний я. А я кожного пам’ятаю, обличчя, імена, звички. Не можу відмовитись, зупинитися не можу. Жертвую сотнею, врятую тисячу. 

Після цього запису одразу ж йшла пожовтіла вирізка невідомо звідки. Можливо з тих самих брошур про паранормальщину, які так любили читати господарі дачі. Обведена була червоним олівцем, і рясно прикрашена знаками оклику по краям:

“ … відійшла від табору, щоб набрати у відра води з озера. Йти наче і недалеко, за деревами намети проглядатися. Все почалося, коли я вже майже дійшла до озера. І тут я помітила, всі звуки зникли, я знала що таке буває коли поблизу є великий звір. Одразу виникло неприємне відчуття. Однак було незрозуміло, чому я не чую своїх товаришів.  Я йшла швидше, старалася не гриміти відрами, а озеро, ну ніби на зло, ставало все далі і далі. Ноги ніби грузнути почали, а за спиною почула, наче хтось йде слідом за мною. Однак нікого там не було. Стала як вкопана, не знаю що робити, і ніби відчуваю небезпеку, та не бачу її. Знаєте, так буває уві сні. Відчуття ніби хтось невідомий заховався і чекає, щоб напасти. Я стала навмисно гриміти відрами, кричати, може хто з моїх почує. Одразу відпустило, з’явились звуки, звичайні лісові звуки. Відступив страх. Я одразу ж назад до табору розвернулася і пішла, хотілося як можна швидше піти звідти. 

Друзі сказали, що вже зібралися йти мене шукати, бо йшла на десять хвилин, а не було мене годину. Як я кричала ніхто не чув. Довелося збрехати, що я від звіра ховалася, наче від ведмедя, а вода в озері погана. Я вмовила всіх змінити маршрут і розбити табір в іншому місці, і вже через кілька кілометрів, біля джерела, ми зупинилися. Більше нічого незвичного не ставалося.”

Далі, вже знайомим почерком було виведено кілька записів: 

Сам бачив. Стоїть на краю лісу, коси розпустила. Лагідно кличе, і так жалісно, наче боляче їй. А сама водою стікає. Здалеку наче Орися, а сама вже гніє, поганим духом несе. Приглядатися не став. Коли заплакала, ледь не пішов. Нікому не розказав.

Їздив в Семенівку, до бабки-знахарки по ладанку. Під яблунею закопав. Знаючих у нас немає, тільки дурне один одному роблять. 

Я опустила зошит на коліна і повернулася до Аліси: 

- Так виходить оберіг під інтернет-яблунею закопаний? - задумливо промовила я. - Так ось чому тут зв’язок ловить. 

- Думаєш зв’язок з’являється від оберегів? - скептично запитала Аліса. - Хоча, шкідники це дерево менше всіх інших понівечили, та і яблука на ній смачні. 

- І все ж, що це за Сирі Дороги такі яких немає ніде на карті? Для чого її побудували? 

- А пам’ятаєш ту дівчинку противну з магазину? Галку. Вона ще тоді сказала нам що це нечисте місце. Думаю вона точно щось знає, і може розказати нам більше. 

- Значить ми її знайдемо, і розпитаємо. Вона все нам розкаже, якщо будемо переконливими. - говорячи це, я взагалі не вірила в те, що нам хтось щось мусить розповідати, однак я не могла підвести сестричку. 

- Як ми туди доберемось? Доведеться йти через ліс… Я туди не піду! - Аліса явно боролася з істерикою, тільки зараз стало помітно наскільки вся ця ситуація її приголомшила та втомила. - А може це все взагалі розіграш? І мама з татом захотіли таким чином провчити нас за щось? Чи покарати? Завезли нас сюди, де не ловить зв’язок, а самі зараз сидять десь в Смоляному і сміються над нами. 

Як би я хотіла щоб слова Аліси були правдою, щоб все було так просто. Чесно, я б навіть не сердилась, якби це все виявилось просто злим жартом. Але щось я зовсім розмріялась, Вже майже заспокоїлась і тут я пригадала мамині чужі очі, які зовсім не кліпали, і її дивну посмішку… Мене знову ніби холодною водою облили. 

- Навіть якби батьки обоє дахом поїхали, вони б не вчинили так з нами. Такі розіграші тільки в кіно бувають. - сказала я, складаючи висипані речі назад в коробку. 

- А бродячі утоплениці значить бувають? - єхидно запитала Аліса. 

- І все ж ми маємо спробувати, не можна просто сидіти тут і сподіватися на щось. 

Я склала всі речі, крім щоденника та паранормальних брошур, які потім поклала собі на столик на свої фентезійні книги. 

Аліса наполягла на тому щоб ми написали записку, куди і для чого ми йдемо, раптом мама повернеться (і знову буде мамою), а нас не буде. Вона сама написала її на звороті якоїсь інструкції яку ми знайшли на кухні, і приколола кнопкою на видному місці.