Розділ дванадцятий

– Думаєш, чому у всіх історіях потопельники з води кличуть а на сушу не виходять? Або історії про русалок з хвостом. Вся справа в фізіології. Що ми більше всього використовуємо при плаванні? Правильно, руки: гребемо, чіпляємось, тримаємось. Опори для ніг у воді немає. От м’язи у воді і атрофуються, стають м’якими. Коли мрець лізе з води, руками все тіло за собою підтягує. А ноги м’які у них. 

- А як же кістки? 

- А як кістки без м’язів працювати будуть? Скелети страшні тільки коли на них м’ясце є…

Ми розсміялися, “м’ясце” смішне слово, а от з усього іншого сміятися не дуже хотілося. 

Особливо сидячи на старій дерев’яній лавці, яка давно підгнила від часу, на березі місцевої річки зі смішною назвою Арбузинка. Лавка була такою ж кривою як і берег, завалювалась на один бік, тому треба було приноровитися, щоб зручно сісти, і не загнати собі скалку в м’яке місце. 

Колись вона була цілком прямою і зручною, на ній часто любили посмалити цигарку місцеві рибаки. Сільські парочки, які любили обійматися вечорами, чи тітки які чесали язиками та лузали насіння. Однак час і місцеві чутки зробили це місце не таким привабливим, тільки не для компаній підлітків, таких як ми, які любили приходити сюди і розказувати страшилки.

Уже вечоріло. Трава була вкрита сіткою вечірньої роси, від річки пахло гнилими водоростями, рибою, та сирістю. По берегу почав простилатися туман, поступово вкриваючи все сизо-білим димком. 

Тишу переривали сплески води від риб, які полювали на комах. Або тоненький писк комара, який пролітав прямо над вухом. 

Або цей незрозумілий шелест мокрої трави. Обертаєшся, вглядаєшся аж поки очі не заболять, очікуючи що щось промайне, не помічаючи тебе, ніби бездомний кіт, який привітно помахає хвостом і прошмигне назад в будяки. Але не видно нікого, тільки колихається трава. 

Тому ми звісно сміялися, але якось напружено, і швидко замовкали, бо ставало соромно і очевидно, що зовсім не весело, а страшнувато. Але хто ж у такому зізнається? 

- Боятись треба живих, а не мертвих, - із вдаваною байдужістю сказав Макс, повторюючи слова свого відчима. Навіть коли його не було поруч, він старався заслужити його повагу. Тільки не дуже це у нього виходило, але ми про це мовчали. Бо коли Максу ставало дійсно страшно, він починав плакати, і тоді вже незручно було нам всім. 

- Та ніхто ж не сперечається, - миролюбиво з темряви відповів Артем. - Від живих тільки і чекаєш якоїсь підлості. Але завжди можна підготуватися, завжди знаєш чого чекати. Навіть убити можеш, за необхідності. А з трупом що зробиш? 

- Так якщо труп тебе завалить, ви на рівних з ним будете, обоє мертві. 

- Ти звідки знаєш що на рівних? Перевіряв? 

- А ти перевіряв? 

- Я і перевіряти не хочу. 

От і автор цього щоденника пише про м’які ноги. А тоді Артем навмисно вибрав місце і час, щоб розказати страшилку, якій було вже років тридцять, і яку знали всі місцеві жителі. Мені хоч і було трохи страшно, однак я вірила що він просто відверто заливає. 

Артем розказував, а інші, хто вже знав цю “байку зі склепу” тільки кивали, не забуваючи поглядати, повірила я чи ні. Однак я мужньо трималась, ніби мене їхні дитячі казочки зовсім не хвилювали. 

Танюхою її звали. Молодша дочка місцевого алкаша. Бив всіх своїх дітей за все підряд. А тоді якось взимку, п’яний в канаву упав, та і вмерз там по самі вуха. Перехожі витягли його, та вже пізно було. Коротше кажучи, коли це все сталося він був уже мертвий. Така була ця Танюха руда, як клоун, але симпатична. Правда липучка ще та, не горда зовсім. 

І був тут перший хлопець на селі, Віталієм звали. Ловелас ще той, то з однією гуляв, то з іншою. І коли до Танюхи черга дійшла, то вона останні клепки від радості втратила. По самі вуха закохалася. 

Ну Віталя походив з нею трохи, а тоді набридла вона йому зі своїм коханням. Одразу ж отримав все що хотів. 

З іншою приперся, Танюху забув. А вона страждала, благала його. І все ж випросила собі побачення. На цій лавці, прямо на цьому місці, ввечері. 

Ішли сюди разом, а додому пішов тільки Віталій. 

Віталя, коли сам з річки повернувся, все очі ховав, казав що на березі Тетяну лишив. Мати її до останнього від нього не відлипала, все правди хотіла, та так і не добилася нічого. Її ж так і не знайшли. Нема тіла - нема діла. 

Не відомо що там у них сталося, але Віталій аж до зими до річки не приходив. Діловий зробився, працювати почав. А потім як все уляглось, забулося, то повеселішав, вже не такий роботящий був, за дівками знову бігати почав. 

Було все тихо, поки лід на річці не розтав, берег не зазеленів. В один із травневих вечорів потягнув Віталя чергову пасію на лавку обійматися, але щось швидко вони повернулися. Дівчина вся в сльозах, труситься. Наче Танюху там зустріли. 

Здавалося б, радіти треба, матері повідомити що знайшлась (вона тоді вже до родичів в місто переїхала). Чого ж ридати. 

А Віталій мовчав, поки його брати цієї дівчини не перестріли, та не відлупцювали. Тоді тільки він зізнався, що парочка на траві біля лавки розляглася, коли чують ніби по траві щось велике: шшшшвик, шшшшвик… І прямо до лавки. 

А це Танюха. Волосся мокре, сукня мокра, ніби тільки з води вилізла. А сама повзе, руками підтягується, ноги слідом волочаться: шшшвик, шшшвик…

- Віталічку, - шепоче вона губами синіми, так жалісливо. - Можна я з вами трішки посижу? Мені так самотньо… 

А сама все ближче підтягується. Підгнила, метрва. Дівка Віталія одразу второпала: носа риби об’їли, очі білі. 

Танюха рік тому благала його повернулися, у вічному коханні клялась. Віталя її зі злості кулаком і вдарив, та тільки сили не розрахував, дістала вона його. Тетяна на землю і упала, головою вдарилась і ніби не дихає. Так йому здалося. Запанікував, відтягнув тіло, та і кинув в Арбузинку. Танюха тоді не мертва була, тільки свідомість втратила. Виходить що коханець її і вбив, втопив.