Розділ одинадцятий

Блакитний шкільний зошит був присвячений дивним та містичним подіям, які відбувалися в Сирих Дорогах. 

Власник щоденника намагався розібратися в тому, що відбувалося і всіма способами протистояти цьому. Він методично описував події, а потім способи знешкодження наслідків цих подій. Судячи з того, що щоденник містив у собі купу правок та закреслень, наклеяних поверх сторінки листочків, автор не знав правильного рішення, і кожного разу шукав новий спосіб. Цілком можливо, що цей зошит був не першим, а можливо навіть не останнім, оскільки всі записи починалися без всякого вступу і несподівано обривалися. 

Записи весь час переривались якимись математичними розрахунками, та схемами незрозумілих споруд, а також рецептами зілля, які я сміливо пропускала. По-перше, математика - не моя стихія, а по-друге більшу частину назв рослин які тут були згадані, я раніше навіть в очі не бачила, та і назв таких не зустрічала. Наприклад, “сім зернят та верхівок полину, зібраних на Івана Купала, на спад щербатого місяця” звучало більш-менш зрозуміло, особливо якщо не враховувати інформацію про місяць. Однак як виглядає одолян, чиї квіти відганяють нечисть? А дягель - це рослина чи тварина? 

Деякі сторінки були вирвані, залишивши по собі лише нерівний край, і навряд-чи це зробив автор, який судячи з усього був ґрунтовним та акуратним. Він не знищував свої виправлення, а тільки доповнював їх емоційними підписами: “Не те!”, “Брехня!”, “Не діє!”. 

Записи у зошиті починалися з фрази: 

“Все дарма. Вона повернулася.”

Далі все було закреслено навхрест, а збоку на полях був доданий коментар. Перш за все я звісно ж прочитала те, що було закреслено: 

“Къ Тебѣ взываю, да защитиши душу мою и тѣло мое отъ духовъ лукавыхъ, что в лѣсѣ обрѣтаются. Лѣсная Маро, къ тебѣ иду съ добрыми помыслы, ни древа не вредя, ни звѣра не тревожа. Не коснися мене, но путь мой миренъ и безопасенъ сотвори.

Мати Земле, покрый мя защитою своею, и вся силы свѣтлыя, охраните мя отъ тьмы. Да солнце путь мой озаряетъ в день, а мѣсяцъ стережетъ в нощь. Господи, приведѣ мя домой цѣлымъ и неврежденнымъ. Аминь."

Я перевернула зошита, для того щоб зручніше прочитати коментар: 

“Який тут амінь? Той вночі осрамиться, і біси вчиняться, хто данину нечистій тварюці принесе. Дурня!”

Я лише криво посміхнулася емоційності автора, до кінця не розуміючи що він мав на увазі. 

Я і не помітила як Аліса відірвалась від газет і разом зі мною, за звичкою заглядаючи через плече, намагалася розібрати почерк автора.  

- Якась маячня. На молитви не схоже, та і взагалі якийсь не церковний текст. - задумливо сказала я.

- Може тому це все на горищі і сховали? - відповіла Аліса не відриваючи очей від зошита. -  Дивно що записи не знищили. Як думаєш, у них тут спалювали відьом? 

- Їх кругом спалювали - сухо відповіла я. 

- Не думаю що власник дачі схожий на відьмака. - повідомила Аліса. Можна подумати вона багато відьмаків бачила. 

- Треба далі почитати. - передчуваючи щось цікаве сказала я. Пролиставши кілька сторінок я натрапила на більш-менш зрозумілий текст. 

- Треба це сховати там де ми це знайшли, не дарма цю коробку так сховали…

- Ось слухай! - трохи затинаючись я почала декламувати. - “Хвороб і смерті злий дух ночами бродить під вікнами хат. А під пахвою голову держе. І кличе його голова господарів хати, по іменам кличе. Хто на голос відгукнеться - помре. Або вселиться дух злий у свіжий труп, а після сороковин вийде з могили, щоб бродити по хатам та висмоктувати кров із вух немовлят і дорослих. Виглядає точно як покійник, і першим приходить до сім’ї своєї” - я перестала читати побачивши відразу на обличчі сестри. 

- Фу, з вух! Фу, кров! - скривилась Аліса.

- Фу, до сім’ї! - відмовила я єхидно. - Людська кров взагалі не перетравлюється у великій кількості. У мерців я думаю теж, скоріше за все, із травленням все так собі. Тому вампірів знаходили у їхніх склепах роздутими від крові. 

- Навіщо ж вони тоді її пили? - зацікавилась Аліса. 

- Неможливо людині зрозуміти логіку нечисті. 

Продовживши читати з того місця, я помітила кілька записів, які йшли короткими уривками: 

На лісному моху, та на воді болотній порчу наводили. Водою навів, до смерті привів. Болотом початок, домовиною кінець.

Мертвонароджених і померлих від хвороб в лісах закопували, край боліт. Романових дівка з крайнього дому. Тілько хороводами ці душі блукають по лісу. Злістю вони сповнені. Так життя позбавлені та радості, і покою не отримали. Сили неприякаяні. 

Дід Власій схвалював, мов однаково не жити їм, так хоч не просто так губили. Батько з дідом сперечались, бились. Згоден з ним. Не діло це, нечистих підгодовувати душами. 

Дід неправий був. Зовсім. Віру втратив, партійним став. Батько ногу втратив через діда. В лісі щось сталося, батька знайшли, без ноги, ледь живий був, вище коліна обгризла. Бабка моя врятувала. Не любив згадувати. Ні про це, ні про свою матір, ні про мою. Обидві рано вмерли. На себе забирали, не жаліли. 

Раніше данину з покійників в ліс носили, в болоті топили. А зараз жаліють, і кожен рік когось забирає. Стали сміття носити. Обійшлось. 

Тих, хто без молитви заснув водить, тварин забирає, крам краде. Хто їй носить, тих не бере, а як не приніс, то всіх затягне. 

Всяку нечисть полином гнати. 

Вона була до нас, і буде після нас. Побороти можна, але як? Краще домовитись. Ти не чіпаєш, ми не чіпаємо. Ми платимо, ти береш. Ми виконуємо умови, ти виконуєш умови. Хто першим придумав такий спосіб? На чиїх руках сотні душ? 

Нема у неї ні добра ні жалю. Кого захоче забере, руку що годує по лікоть відкусить, обдарує коли сита. Старались ледащих віддавати, а де ж стільки взяти? Брали з кожного двору, показавши пальцем.