Розділ десятий

Все таки Сирі Дороги, це глухе місце. Немає до кого звернутися по допомогу. За весь цей час, ми бачили тільки того дивного дядька з собакою, і відлюдькувату стареньку, яка з нами навіть не привіталась. Батьки згадували ще трьох-чотирьох бабусь, які мали б тут жити, однак їх ми не зустрічали. Та і тепер було страшно уявити, хто міг би відчинити нам двері. 

Тільки наш тато обожнював такі глухі місця. Все своє дитинство він провів в подібному селі. Звичайно, для маленького хлопчика було дуже цікавим заняттям купатися в річці, їздити верхи на конях, чи допомагати рубати дрова на зиму для печі. Для нього тоді це було пригодою, яка навіть крізь роки пронесла в собі теплі спогади. Може тому він був впевнений, що нам з мамою буде весело в такій глушині? Але чому ж мама не переконала його в протилежному? Іноді дорослі такі нелогічні. 

Згадавши про тата, я одразу ж підскочила, і побігла до яблуні. Сонна Аліса не одразу зрозуміла що відбувається, однак швидко пішла за мною. 

В телефоні щось незрозуміло тріщало і шуміло, та і гудків було майже не чути. Не вистачало ще щоб телефон зламався. 

Почувши рідний голос ми обидві припали до телефону, однак не встигли навіть рота відкрити як почули: 

- Маргош, доню, я дуже зайнятий. - голос його то наближався, то віддалявся, і чувся ніби хвилями. Зв’язок був жахливим. - Що? Що ти кажеш? Нічого не чути, тільки тріскотіння. Ми з мамою нещодавно говорили, у неї спитай. Цілую вас. Відпочивайте! Бувай, мені треба бігти! - і тато завершив виклик. 

Не віривши своїм вухам я набрала номер ще раз, однак цього разу абонент уже не міг прийняти мій дзвінок. Коли мама могла говорити з ним? Недавно це коли? Сьогодні? Вчора? 

Я одразу ж набрала мамин номер. Виклик було розпочато, але у слухавці була така тиша, що взагалі нічого не було чутно, навіть тріскотіння. А потім виклик припинився, ніби його і не було. 

Тепер ми офіційно лишилися самі, і проблеми теж треба було вирішувати самим. Від тяжкості цього тягаря мені стало важко дихати. 

Я відчувала неймовірну злість на всіх, на маму яка дозволила чомусь відвести її в ліс та заволодіти нею, на тата який відмахнувся від нас, наче робота була йому важливішою за дітей, які зараз були зовсім самі, в небезпеці. Я злилась на цю діру, на людей (якщо це взагалі були люди) яким було начхати на нас, на цей чортів ліс який ніби душив нас, заганяв у кут, оточуючи з усіх сторін. 

Схопивши лом, я зіскочила з дерева і відкинула його від тебе з усіх сил. Мені хотілося рознести все навколо. 

Аліса, яка весь цей час сиділа мовчки, промовила: 

- Може звернемося до поліції? Варіантів більше немає. - сказала вона дивлячись в одну точку. Здавалося що і в цей варіант вона не дуже вірила. 

- А що ти хочеш їм сказати? - сказала я, все ще відчуваючи гнів безсилля. - Що наша мама пішла вночі в ліс, і все ще не повернулась, бо нею заволоділа якась сутність, а тато не хвилюється, бо він говорив з нею, бо у неї в собою є мобільний телефон, але однаково вона в біді? Вони не відпустять нас,не допоможуть, а відвезуть нас до психушки, де почнуть обстежувати і досліджувати наче у нас не всі вдома. Викличуть тата, а перед цим ще службу опіки, і ніхто… ніхто не буде рятувати в цей час маму! 

Сказавши це, мені ніби стало легше. Але тільки на мить, поки не прийшло усвідомлення, що цими словами я ніби підписала нам вирок: допомогти чекати не варто. 

Мені трохи заспокоїла малина, яка росла біля паркану. Ніде не бачила таких великих стиглих ягод. Не було жодної зіпсованої, всі як одна були великі та стиглі, навіть без бридких жучків всередині. Точно якась магія, не інакше. 

Подумавши про магію, я одразу ж згадала про ту коробку, яку ми витягли з горища. Дивовижно, що ми стільки часу витратили на те, щоб дістати її звідти, та відкрити, і так швидко про неї забули. 

- Ходімо подивимось що там в коробці, - сказала я.

- Давай віднесемо її сюди. Раптом тато передзвонить, не будемо відходити далеко від інтернет-яблуні - відповіла Аліса, повільно злізаючи з дерева. 

Ми тягли коробку по підлозі з обох сторін. Підтягуючи її ближче до дерева, ми доклали всі зусилля, щоб переверути її, та висипати вміст на траву під деревом. 

Всередині були мотки мотузки, загорнуті в пожовтілі листи старої газети, швейне приладдя та якісь трави, які давно перетворилися на пил, відривний календар за 1985 рік, порожня пляшечка з-під таблеток валер’яни, квітчасті ганчірки, які одразу ж нагадали мені мамин сарафан, коробка сірників, який був заповнений гілочками замість сірників, і тоненькі брошури. Я швидко пролистала їх, поки Аліса розглядала пожовтілі статті зі старих газет. Вони були очевидно поганої якості, та нагадували більше інструкції до якихось приладів, які ніхто не читає. Однак брошури читали, судячи по поміткам на полях, зроблених простим та червоним олівцем. Всі вони були видані в середині 90-х і були наповнені вже знайомими мені історіями про нечисту силу, прикмети та повір’я, іноді схожі на християнські. Частіше за все, це була повна маячня, в якій історії про святих були перемішані з історіями про домовиків та русалок. Це була така ж збірка, в якій я зустріла налякавшу мене історію про Світланку. От тільки та історія мене більше не лякала. 

Я звернула увагу, що всі помічені історії були пов’язані з лісом. Зустрічі з лісовиками, заблукавші в знайомому місці мисливці, закляття проти блукаючих вогників та різних мавок і водяників. В очі кинулася підкреслена червоним олівцем фраза: “Самі по собі речі не наділені магією. Тільки людина може наділити річ магією, зробити її талісманом, оберегом, або артефактом, який приносить прокляття.”

Знизу цієї купи мотлоху показався зошит. Я подумала, що в листи з нього загортали речі, однак і тут я помилилась. 

Цей звичайний, блакитний, шкільний зошит на вісімнадцять листів служив книгою з описами магічних обрядів. Зазвичай їх велично називають - гримуарами. Однак цей гримуар містив в своїх зім'ятих, пожовтілих листах вирізки, замітки і навіть списки продуктів чи щось типу того. Не акуратним почерком було списано кілька сторінок, однак загалом записи були дуже короткими, і схожими на особистий щоденник.