Розділ дев'ятий

Ми не злазили з дерева всю ніч. Я старалася не спати, однак, як тільки вимикалась на хвилину, то мене одразу ж будив найменший шум. Алісі вдалося поспати кілька годин перед світанком, і як тільки почало сходити сонце, ми обережно спустилися вниз оглядаючись на всі боки. 

Я підійшла до відчиненої настіж хвіртки. Трава за нею вкрилася росою, і виглядала так, ніби там ніхто не проходив. Я потягнула хвіртку на себе, і почала з силою забивати іржавий гачок, доки не вдалося остаточно його закрити. 

Аліса хотіла побігти до будинку, але я зупинила її біля відчинених настіж дверей. 

- Почекай. - прошепотіла я, і побігла до старенького сарайчику. 

Повернувшись з ломом, з яким пересуватися було значно важче, за те почувалася надійніше, я першою зайшла до будинку. Кімнати були пусті. Всі речі залишилися на своїх місцях, однак маминого телефону я не знайшла. Напевно він так і залишився в кишені її хіпі-сарафану.

Перш за все я перевірила всі вікна. Аліса ходила за мною не відходячи ні на крок, навіть найменший шум змушував її здригатися. Ми зайшли в кімнату мами, вітер все ще колихав фіранку через відчинене вікно. Я одразу ж поспішила зачинити його як можна надійніше. Аліса підійшла до ліжка, і побачила подушку, яка ще зберігала контури маминої голови, простирадло було зім’яте. Я відчула як на очі навертаються сльози. Аліса бухнулася з розгону на ліжко, обличчям прямо в подушку, але одразу ж підскочила як ошпарена. 

- Знову цей запах… - пошепки промовила вона. - Ніби як зі старого підвалу. 

Ми поглянули одна на одну. Я хотіла знову бігти до яблуні, однак відчула як у животі забурчало від голоду. 

- Треба поїсти, ми не їли майже добу - сказала я, і пішла на кухню, прихиливши лом до дверей кухні. 

Ми запихали до рота ковбасу з сиром запиваючи залишками холодного чаю. Ми так спішили зовсім не через голод, а через те, що відчуття тривоги нас так і не покинуло. Швидко закінчивши зі сніданком ми як можна швидше побігли до нашого “Філіалу Apple” (хоч з ломом в руках це було і важко) . Подумавши про те, що цю назву придумала мама, у мене знову покотилися сльози. 

Першою полізла Аліса, адже мені було б важко тягти лом прямо на дерево, тому вона з усіх сил намагалася мені допомогти це зробити. Зафіксувавши лом серед гілок, я спробувала набрати номер мами. У слухавці була абсолютна тиша, а потім виклик припинився. Я спробувала ще раз, але цього разу абонент вже не міг прийняти мій дзвінок. 

Дзвонити тату було ще рано, тому ми прийняли рішення дослідити будинок. 

Перш за все, я вирішила приготувати нормальний сніданок, щоб в цій ситуації було хоч щось нормальне. Тепер на мені було більше відповідальності, адже зараз, за відсутності обох батьків, за Алісу відповідала я. Зробивши бутербродів та заваривши гарячого чаю, ми без апетиту жували в повній тиші, стараючись ігнорувати те місце, де зовсім недавно сиділа мама. Я переглядала фото на телефоні, пропускаючи ті кадри, де мама зображала привида. 

Звісно ми відчували себе самотньо, мені навіть не треба було питати про це сестру, тільки дивлячись на неї я розуміла, вона пригнічена не менше за мене. Як би я не хотіла щоб повернулася мама, більше я боялася що повернеться та сама “не мама”. 

В будинку щось змінилося, спершу я не зрозуміла що саме, але потім мою думку озвучила Аліса: 

- Чуєш? Вже зовсім не пахне, той дивний запах наче зник - в підтвердження її слів, на кухні знову загудів холодильник, заспокоюючи нас цим буденним звуком. 

За вікном була по літньому чудова погода, сонце заливало кухню своїм світлом, і це додавало оптимізму. Кілька хвилин повагавшись, я вирішила дослідити горище. Залишивши Алісу прибирати залишки нашого сніданку, я пішла до сарайчику в якому стояла драбина. Я знала, що вона там, бо тато вже користувався нею, влаштовуючи нам місце на дереві. 

Я сподівалася знайти на горищі щось корисне, хоч щось, що могло нам допомогти. Може навіть якусь підказку. Думка про це допомагала відволіктись від кошмарних спогадів. 

Лізти нагору було страшно, не тільки через висоту, чи через те що драбина небезпечно хиталась. Я боялась невідомості, того що можу там знайти. Сумнівів додавала Аліса, яка категорично відмовлялась лишатися внизу, але і нагору лізти боялася. У мене виникла думка лишити сестричку внизу, раптом хтось забере драбину поки я буду нагорі. А раптом хтось забере і сестричку? 

Раніше, я була впевнена в тому, що боятися варто живих, а не мертвих. Мертвих я і не боялась. Але те, що зараз лякало по справжньому не було мертвим. Але не було і живим. Що це було? Як пояснити це логічно? Та як взагалі це можна пояснити? 

І все ж ми вирішили дослідити горище.

Але тут одразу ж виникла нова проблема. Двері в стелі були досить важкими. Спершу я думала, що зможу відчинити їх однією рукою, однак сил мені не вистачило. Балансуючи, я спробувала відчинити обома руками, Аліса підтримувала мене поки я штовхала не лише руками, але і головою. 

Нарешті двері з противним скрипом відчинились, і я опинилась наполовину на горищі. Серце стукало шалено, а долоні одразу стали вологими. Я повільно перебралася нагору, і дала знак Алісі що все чисто. Прослідкувавши, щоб сестра не дуже відхиляла ногами драбину, я подала їй руку і допомогла повністю видертися на горище. Доводилось постійно собі нагадувати, що у разі чого нам ніхто не допоможе, та і наших криків, скоріше за все, ніхто не почує. 

Горище було запиленим, типовим і аж надто нудним на фоні того, що я встигла собі вигадати. Судячи з усього - сюди не заглядали вже багато років. Тут було звалено багато речей, які скоріше за все, вже були непотрібними орендодавцям. 

Пахло пилом, пліснявою та старим деревом. Повсюди звисало сіре павутиння та пучки якихось засушених трав. 

Віконце горища давало достатньо світла, щоб роздивитися ящики, коробки та скрині. 

Мені не хотілося залишати вхід до горища без нагляду, тому я поставила Алісу дивитися за тим, що відбувається внизу. Від пилу у мене почало дерти в горлі, і як би я не стримувалася, але все ж кілька разів я голосно чхнула, що налякало нас обох. Ми завмерли прислухаючись, однак у будинку було все ще тихо.