Розділ восьмий

Невідомо скільки пройшло часу перш ніж Аліса сказала: 

- Ми ж навіть записки не залишили коли пішли, а раптом мама хвилюється? З самого ранку ми її не бачили, вона мабуть вже собі навигадувала. 

- Може вона бачила нас з вікна? Або вирішила трішки від нас відпочити, все ж таки це відпустка для всіх. - жартуючи відповіла я.

Все ж я була згодна з сестричкою. Було в цьому щось дивне, бо ніколи раніше у мами не виникало бажання від нас відпочити, та і вона б не залишила нас самих в чужому місці. Та і від чого тут втомлюватись? Тут взагалі здичавіти можна! 

- Ма-а-а-ам! - покликала Аліса. 

Ми вирішили розділитись, адже точно не знали де в будинку чи на території вона може бути. Насамперед я вирішила зайти в дім. 

Мені здалося, що я почула шум на кухні. Ніколи не було такого, щоб мама не відгукувалась, коли її кличуть. Відчувши легкий напад тривоги, я вікрила двері на кухню, створюючи як можна менше шуму. Нічого незвичайного в тому що мама знаходилася на кухні звісно не було. Стараючись відігнати хвилювання я стала на порозі. 

Мама сиділа за столом, склавши руки на колінах, відвернулась від дверей, і нічого не робила. Тільки дивилася в куток між старою плитою та обшарпаним буфетом. Обличчя її я не бачила, але у цій дивній нерухомій позі, в тому що вона нічого не робила було щось неприродне. Я ще розумію аби вона читала, тоді б це пояснило її мовчання, але зараз…

Тут на кухню забігла Аліса, і вже збиравшись відкрити рота для питання різко замовкла, теж не наважуючись порушити тишу. По її обличчю пробігла тінь нерозуміння, і вона підвела на мене здивований погляд. 

- Ма-а-ам? - знову обережно покликала я, наважившись заговорити першою. 

Мама повільно, не міняючи пози, повернула до мене обличчя. Вона посміхалась. Однак це не була її природна невимушена посмішка. Ніби хтось розтягнув її губи, а очі залишались порожніми. Я ніколи не бачила , щоб вона взагалі комусь так посміхалась. В її обличчі було щось моторошне, і мені навіть довелося подумки нагадати собі: це ж наша мама! 

Вона мовчала і посміхалась. І не кліпала. Її очі, завжди веселі і добрі, зараз були холодні і порожні, ніби вона дивилася на нас, і не бачила. 

- Мам, ти що, не кліпаєш? - промовила Аліса. Я відчула в її голосі відвертий жах.

Мама одразу ж кліпнула, і продовжувала мовчати та посміхатися. 

- Ми підемо з друзями в ліс, гуляти. - відверто збрехала я.

Мама повільно кивнула, і так само повільно, не перестаючи посміхатися відвернула обличчя назад у куток. 

Сховавши Алісу за спину, не роблячи різких рухів, роблячи вигляд що все нормально, при цьому не випускаючи маму з поля зору, почала задкувати до виходу. Як тільки ми вийшли з кімнати, я схопила сестричку за руку та вискочила на вулицю, вибігла за двір та прихилилася до паркану. Я побачила налякане та заплакане обличчя Аліси і зрозуміла що і моє обличчя мокре від сліз. 

Я сказала першу ж ліпшу дурницю яка прийшла мені в голову, а мама тільки кивнула. 

Вона ніколи в житті не дозволила б нам іти самим в ліс, та і друзів тут ніяких не було і вона прекрасно це знала. Мама обов’язково поцікавилась би, що це за друзі і звідки вони взялися, та ще й тут, де взагалі немає людей молодше шістдесяти років. Та і скоріше за все вона б пішла з нами, просто з цікавості, ми ж ходили туди минулого разу. 

А ще, вона обов’язково поцілувала б нас в лоб, навіть якби була зайнята. 

Жінка, яка сиділа зараз в домі на кухні, виглядала як мама, була одягнена як мама, вона навіть пахла як мама, але все ж таки це була не вона. Хоча ні, пахла вона зовсім не як мама! Перебираючи в голові всі деталі, я старалась пригадати все, і дивний запах був однією з таких деталей. Може тому я і збрехала про ліс, тому що пахло трухлявим деревом, застояною водою та якоюсь дохлятиною. 

А раптом мама померла?! 

Аліса ревіла вголос, і я одразу ж підскочила до неї затуливши її рот долонею. Я боялася що хтось почує хоч звук. Ніхто не має знати що ми самі, налякані, а тим більше щось підозрюємо. 

- Нам треба подзвонити татові, він сказав щоб ми дзвонили коли щось станеться, і ось воно сталось! - Аліса прибравши мою долоню, заглянула з благанням мені в очі. 

- Не можна, інтернет-яблуню добре видно з вікна кухні, у нас не вийде проскочити непомітно. - похитала головою я, перебираючи в голові варіанти. - Навіть якщо ми зможемо залізти непомітно, нас може бути видно за гілками. Треба дочекатися темряви, треба потерпіти… 

- Ми можемо піти в Смоляне, там нам хтось допоможе… - невпевнено промовила Аліса, трошки заспокоївши свою істерику. 

- А раптом ми загубимось? Та і не можна лишати маму, а раптом, вона якось зміниться за цей час. - я розуміла, що кажу якусь маячню, але мені дуже хотілося вірити, що все стане як раніше. 

Сирі Дороги мов вимерли. Пенсіонери знову поховалися в домівки, навколо стояла оглушлива тиша, навіть собаки не було видно. І тільки зараз я зрозуміла, наскільки тихо навколо. Не було чути птахів, та хоч би муха чи комар пролетів! Нічого. Ніби хтось просто вимкнув всі звуки.

Мені вже не здавалося що тут затишно та добре, і судячи з усього Аліса відчувала те саме. Вона як і я завмерла, думаючи про щось своє. 

Несподіваний хруст за нашими спинами змусив нас різко обернутися, але повернувши голову ми нічого там не побачили. Нікого… 

Я знову взяла Алісу за руку, і стараючись не оглядатися і не думати повела її до найближчого населеного дому, звідки минулого разу виходила старенька. Ми сіли на колоду, яка валялася перед двором, і стали чекати сутінків. Принаймні там, за парканом були живі люди, думала я. Мабуть, звичайні. Вони тут давно живуть і були звичайними, коли ми їх бачили, заспокоювала я себе, тільки б не згадувати мамине обличчя. 

Тут я уявила, що всі жителі села сидять зараз на кухні і дивляться в куток, і тихо заплакала. Я боялася це перевіряти, боялася звертатися по допомогу.