Розділ шостий

Коли ми з Алісою старанно начищали перед сном зуби, раптом почало блимати світло. 

- О ні! Хоч би холодильник не зламався, потече ж! - схвильовано пробурмотіла мама, йдучи на кухню. 

Ніби у відповідь на її слова, холодильник здригнувся всім своїм допотопним тілом та загарчав. 

- У цьому є щось заспокійливе, ви так не думаєте? - мама погладила холодильнику бік, ніби це був великий, дикий звір. 

-Але вночі він нам не потрібен, і його гарчання теж! - зауважила Аліса. 

-Це нам натякають, що вже пора спати. Особливо вам обом. Тільки спробуйте сидіти з телефонами до пізньої ночі! - попередила мама цілком серйозно, але потім згадала де ми знаходимось і швидко змінила гнів на милість. - Ой, точно… Вибачте, вибачте. 

-Отож! - не прогавила можливості дорікнути я. - Навіть з подругами поговорити ніяк! 

- Ну і нічого страшного. От в мій час…

- …Взагалі інтернету не було! - закінчила я фразу замість мами. Вона тільки розсміялась і поцілувала мене в лоб. 

Ми розійшлися по кімнатам, та почали влаштовуватись на ніч. Спершу ми з Алісою пограли в ігри на телефоні, і коли вона пішла до себе на ліжко, я прослухала свій плейлист всього п’ять разів. Сон ніяк не хотів приходити, в той час як Аліса вже мирно сопіла, не зраджуючи своїй традиції, засинати за дві секунди. Коли мене ніби почав зморювати сон, я знову почула шарудіння під вікном. Воно було голоснішим ніж минулої ночі, не дивлячись на те, що цього разу вікно ми закрили. Помітивши вдень, що в будинку прохолодніше ніж надворі, нам зовсім не хотілося впускати спеку в дім ( тим більше разом з комарами). 

Напевно це знову той пес лунатить у нас під вікном. Цікаво, як він пролазить сюди? Як раніше зауважила мама, паркан тут досить міцний, і хоч хвіртки закриваються чисто символічно, пес аж ніяк не міг їх відчинити. Ймовірно тут якраз таки боялися не людей а саме звірів. 

Подумавши про небезпечних тварин, я заспокоїла себе знову, і почала витріщатися в стелю. Уява почала підкидати мені образи перевертня, який може вдень прикидатися псом, а от вночі шарудіти під вікнами і загладати своїм писком у вікна, притискаючись до прохолодного скла. Звісно логіка вперто переконувала, що ніяких перевертнів не існує, і тим більше тут їх точно бути не може.

Під вікном щось продовжувало шуміти. Я почула легкий скрип, ніби хтось штовхнув віконне скло, але, звичайно ж, це мені тільки примарилось. 

За те, я згадала обличчя старенької сусідки, і її пустий вираз обличчя. А раптом це вона зараз ходить під нашими вікнами? Притискає своє обличчя до скла, відчуває, що тут є хтось живий, що ми тут, намагається роздивитися кімнату всередині і знайти нас очима. Якщо я встану, відсуну фіранку, то зустріну цей пустий погляд…

Потім пес нарешті пішов. В будь-якому разі, під моїм вікном більше нічого не шаруділо. Ще хвилин п’ять я лежала, прислухаючись до звуків ночі. 

Раптом, мені почулося, що в кімнаті мами щось упало. Хоч би як я не прислухалася, однак більше нічого не почула. 

Сон як рукою зняло. Я крутилася з боку на бік, простирадло, здавалося, все було у якихось складках, спеки додавала ковдра, яка полетіла на підлогу, а вогнедишну подушку я кілька разів перевертала з боку на бік. Все ж я вирішила здатися і пішла в туалет. 

Двері до своїх кімнат ми домовились не зачиняти, тож мимохідь я заглянула до мами в кімнату. Очі вже трохи звикли до темряви і я змогла роздивитися силует мами, вона лежала серед ліжка на спині. Я постояла на порозі ще трішки, зловивши себе на якомусь дивному хвилюванні. Вікно було відчинене, і вітер легко колихав фіранку. Я подумала про собаку, і про дивний звук з її спальні, однак зараз я бачила тільки мирну та сонну атмосферу. 

- Ніяких перевертнів! - сказала я собі. 

Врешті решт я пішла до себе, знову перевернула подушку прохолодним боком,і уже засинаючи, я подумала про одну дуже дивну річ: у мами дуже чутливий сон, але зараз вона навіть не поворухнулась, хоча її мав би розбудити звук води з ванни та і взагалі мої кроки. З іншого боку, може вона настільки розслабилась, що нарешті перестала звертати увагу на сторонні звуки, ми ж навіть до того триклятого холодильника звикли, вже не звертаючи увагу на його шум. 

Настирне бажання знову сходити в туалет змусило мене знову піднятися. Не вмикаючи світло, я одразу ж пішла в коридор, стараючись і цього разу не розбудити маму. Двері до її спальні були все ще відчинені, і через світло з ванної кімнати, я могла побачити мамину голу стопу, яка виглядала з-під ковдри. Я не могла втриматися від того щоб полоскотати її, нехай навіть я розбуджу її серед ночі. Я тихо пройшла в її кімнату, і вже наблизивши пальці до п’ятки, раптом з-під ковдри висунулась рука і міцно вхопила мене за зап’ясток. Я подавила сміх і постаралася вирватися та втекти, однак пальці на моїй руці стискали мене мертвою хваткою, як наручники, і почали наполегливо тягнути на себе, болячи натягуючи шкіру. Я підняла очі на маму, і тут раптом мене ніби облили окропом, а в потилиці неприємно закололо. Ніхто не міг би в такому положенні дістати рукою до власної п’ятки. Спершу я бачила лише волосся, здавалося мамине, однак раптом фігура почала повільно підніматися, все ще утримуючи до болю мою руку. Те, що я побачила точно не було мамою. Тонка бліда фігура з чорним як ніч, довгим волоссям, тонкими руками, і пальцями,тонкими, немов гілочки, дивилося на мене крізь завісу волосся. Мені здавалося що дивилося, від жаху мені здалося що у цього взагалі не було обличчя. 

Ніби зрозумівши, що я хотіла кричати від жаху, рука ще сильніше стисла мою руку настільки, що я мимоволі скрикнула від болю, і різко потягнула на себе так, що я втратила рівновагу і… Розплющила очі…

Серце стукало як навіжене, дихати було настільки важко, ніби на грудях у мене до цього був великий тягар. Мені довелося дихати ротом щоб перестати тремтіти. Я лежала на своєму ліжку, лежачи на спині і витріщалась в темряву, з якої поступово проступала реальність. Одна рука була у мене під головою, а от інша, за яку мене ледь не затягли, була притиснута до стіни майже вертикально. І оніміла вона не стільки від незручного положення, скільки від дуже великої напруги з якою була притиснута до стіни.