Розділ п'ятий

Як тільки ми прийшли додому, я одразу помітила, що мамі стало якось недобре. Вона помітно зблідла, і почала терти скроні кінчиками пальців. Помітивший мій погляд, вона лагідно посміхнулась. Мабуть не хотіла акцентувати на цьому увагу. Бідолашна мама, все це було так невчасно, якщо мігрень взагалі може бути вчасною. Щоб хоч якось відволікти і нас і себе вона одразу ж запропонувала: 

- Може краще ходімо звідси? Пам’ятаєте, господар дачі казав про прогулянки в лісі? Так, в ліс! 

Мамина поведінка задалася нам трохи дивною, ніби вона хотіла відволікти нашу увагу не лише від свого головного болю. Але прогулянка в ліс була хорошою ідеєю, і уже через десять хвилин Аліса змусила нас щедро поливатися засобом від комарів та кліщів. 

Було так спекотно, що одягати закритий одяг до лісу не хотілося, тому ми лишилися в тому, в чому і були: мама в своєму хіппі-сарафані, а ми - в футболках та шортах. Хіба що вдягли капелюхи, від сонця. Не знаю для чого, мабуть за звичкою, я взяла з собою телефон. Але серед дерев зв’язок ловив точно так само як і в самому селі. 

Ліс виявився непрохідним, та навіть диким. Високі дерева стояли так близько один до одного, що їхні крони зливалися в суцільний зелений купол, який пропускав тільки крихти сонячного світла. Це було зовсім не схоже на ліс із фільмів, де туристи жваво крокували по зручним стежкам. Скоріше це був ліс із народних казок. По стежці, що вела прямо до лісу дуже давно не ходили. Вона заросла, однак все таки виднілася між кущами, огинаючи стовбури дерев покриті товстим шаром моху, що надавав їм дивного, майже стародавнього вигляду. На повалених деревах обліплених мохом та павутиною росли деревні гриби. Звичайних грибів видно не було, та і ми в них не дуже розбиралися. А от суниці, чорниці, та кущів малини тут було повно, ніби хтось навмисно їх тут вирощував. 

- Тут можна жити тільки на варенні та компотах - сміялася мама, перемазана ягідним соком.

Алісу особливо вразило те, що ліс був дуже чистим, напевно жителі Сирих Доріг сюди зовсім не ходили. Жодного папірця, жодної пляшки чи пакетика з-під чіпсів, це було неймовірно. Ми ніколи не бачили такого чистого місця, яке знаходиться так близько до людей. 

Найбільше я боялася заблукати тут, адже судячи з усього, це була дика та невідома територія. Однак мама показала нам червону стрічку, яку вона купила в магазині. Відрізаючи шматочок, ми прив’язували його на кущ, чи гілку так, щоб її було видно з усіх сторін. 

- Але коли будемо іти додому, треба обов’язково всі стрічки відв’язати - попередила нас Аліса. - Нічого забруднювати такий прекрасний, чистий ліс. 

Я фотографувала найбільш зловісні дерева, щоб потім надіслати їх в чат подружкам. Мама в своєму сарафані чудово вписувалась в пейзаж. Я навіть зробила кілька знімків її самої, та разом з сестричкою. На деяких знімках вона нагадувала якусь потойбічну особу, особливо на тих де була без капелюха. 

Ми йшли вже хвилин двадцять, коли я навела камеру телефона на чергову моторошну рослинність, і дивлячись на екран, раптом розрізнила чоловічу фігуру, яка стояла за кущем. Чоловік був одягнений в якийсь сірий непримітний одяг і мовчки дивився на нас. Обличчя з такої відстані роздивитися було неможливо, але я мимоволі зробила його знімок і пошепки покликала маму. 

- Добрий день! - привітно вигукнула мама, схоже зовсім його не злякавшись. - Ви з Сирих Доріг? 

Він не відповів. 

- Схожий на Василя Павловича - прошепотіла нам мама. - Звідси не можу роздивитися. 

Дійсно, загадковий незнайомець був схожий на того неприємного дядька з села, з яким ми постійно зустрічалися. Він що, слідкує за нами? 

Вагаючись, однак не зрушивши з місця, чоловік якимось скрипучим голосом пробурмотів: “Далі болото. Під ноги дивіться! Краще назад ідіть, нічого вам тут робити!”. 

- Дякуємо, за попередження! - привітно відповіла мама. - Будемо обережні! - повернулася до нас і навмисно голосно сказала - Ось і те саме озеро, якраз подивимось і назад!

Схоже маму вся ця ситуація веселила, однак нам з сестрою було не до жартів. У мене якийсь незрозумілий холодок пробіг по спині.Все ж таки поведінка нашої мами в деяких ситуаціях зовсім не підходила до подій які відбувалися. 

- Все таки не схожий на Василя Павловича, може це лісничий? - прошепотіла нам мама. 

Вона хотіла розпитати його ще, однак він зник так само безшумно як і з’явився. 

- Сподіваюсь, це був не маніяк. - непевно сказала Аліса. 

- Ти ще скажи скажи лісовик - насмішливо натягнула їй кепку на носа мама. - А ліс, все ж не такий безлюдний як ми думали.

Я хотіла пожартувати про випадок із маленькою Світланкою, але не стала. Мабуть тому, що переказувати таку історію в загадковому лісі було не так вже і смішно. 

Ми досить швидко дійшли до того місця де ми бачили “лісника”, але там були такі непролазні хащі, що взагалі не зрозуміло як він через них пробрався, і безшумно зник. 

- Ну а що ви хотіли, практика! - відповіла на наше німе питання мама. - Мені б так! 

Я не втрималась від сміху, уявляючи як мама у своєму хіпповому сарафанчику “безшумно і тихо” ломиться через хащі. 

Ми повернулися на відмічену нами стежку, і пройшли ще трохи вперед, однак ніякого озера, та навіть болота ми не побачили. Правда трохи далі, ми почули як квакають жаби, і наче стало холодніше, але ніяких ознак води не було помітно. 

Ми стали йти швидше, але раптом мама схопила нас за руки. 

- Стійте! Дивіться вперед, уважно. Що бачите? 

Я здивувалась, і почала приглядатися. Сумнівів не було: попереду, крізь листя та гілки проглядалася мамина червона стрічка. 

- Схоже, ми випадково повернули назад. Таке може статися в лісі. 

Мені здалося, що десь далеко загавкала собака. Я спитала чи чув це хтось ще, однак ніхто крім мене цього не почув. 

Ми повернулися спиною до нашого орієнтиру, і почали знову йти вперед, туди, де ми чули жаб. Йшли ми вже не так жваво, адже стежка дуже заросла і ледь виднілася.