Розділ четвертий

Нудьга була вже майже нестерпною, однак мама наче не помічала цього, і поводила себе так ніби все як завжди. Дорослі іноді такі дивні, їм головне щоб ми були ситі і здорові, при цьому їжа має бути “нормальною”, тобто не одні бутерброди.

Те, що ми вже майже цілий день помирали від нудьги це нічого, а от те що ми з Алісою з’їли майже весь батон, так це вона помітила.

- Ви що, весь хліб злопали? - запитала мама поки шаруділа по поличкам кухні. 

- Не весь! - збрехала Аліса. - Ми десь лишали тобі скоринку. 

- Хм, ну тоді доведеться вибиратися до цивілізації, в центр, як кажуть місцеві - мама весело розсміялась. - Центр світу! 

- Але ж туди йти не менше ніж пів години, і назад ще стільки ж - я намагалася відмазатися від цього походу.

Я, як і тато, не дуже любила ходити пішки. Однак мама з Алісою могли невтомно бродити хоч цілий день. 

- Маргош, це не більше сорока хвилин, в один бік - відрізала мама - Якраз і татові зателефонуємо.

Чесно кажучи сперечатися мені не хотілося, та і погода була хороша, чудово підходила для прогулянки. Як не крути, це була хоч якась різноманітність. 

На виїзді з Сирих Доріг все так само лежав вже знайомий нам пес. Ми з Алісою намагалися привернути його увагу, однак не домоглися взагалі ніякого результату. Навіть хвостом не поворушив!

Ми йшли поволі, насолоджуючись природою. Стежка через ліс була вузькою, ледь помітною та зарослою травою. Вона звивалася серед дерев, петляючи між могутніми дубами, та густими ялинами, наче сама природа хотіла приховати її від сторонніх очей.  Найстрашнішими були частини стежки, які проходили через густі зарості сосен та ялин. Тут було темніше, навіть у такий сонячний день. Густа хвоя заглушувала звуки кроків, а вітер у верхівках здавався чужим шепотом. Ця частина лісу здавалася живою - ніби він спостерігав за нами, уважно і мовчки. Судячи з усього татова машина була єдиною, яка тут проїхала. Мабуть колись тут водилися і вантажівки, і трактори, однак це лишилося в далекому минулому.

Нарешті стежка почала ширшати, ліс відступив, поступаючись місцем лукам із квітами та високою травою. Ми з мамою помітили кущик квітів схожих на фіалки, та хотіли нарвати букет. Однак Аліса заборонила нам це зі словами: “Ви псуєте екологію! Вбиваєте природу!”. Вона навіть заборонила мені зробити вінок з кульбаб, хоча їх навколо було повно, та і до того ж вони точно не були занесені до Червоної книги. Але Алісу було не переконати.

Пройшовши трохи вперед, перед нами нарешті з’явилось село Смоляне. Воно виявилось теж не дуже людним місцем, але тут хоча б гавкали собаки, у когось грало радіо, і під чиїмось парканом лежав відносно новий триколісний велосипед. І чим Смоляне значно відрізнялось від Сирих Доріг, це те, що тут було цілих дві вулиці, та значно більше будинків.

Ми підійшли до магазину, який знаходився в самому центрі села. Це був невеликий одноповерховий будиночок, пофарбований темно-коричневою фарбою, з темними залізними дверима, та великими дерев’яними літерами “МАГАЗИН” над ними. Однак від часу, а може чиїмось зусиллями літери “МА” були відсутні. Складалося враження, що він стоїть тут уже сто років, і завжди був саме магазином.

- Така дивна проста назва - здивовано, чи то обурено сказала Аліса.

- А як тобі треба було? 

- Ну зазвичай, для таких маленьких магазинчиків вигадують щось пафосне. 

- “Світ продуктів”? - припустила я.

Сестра кивнула. 

- Саме так і треба було назвати! 

- Алісо, для чого? - засміялася я. 

- Ну щоб люди могли хоча б світ подивитися. 

Ми сміялися, а от мама, яка нас схоже взагалі не слухала, сказала трохи розгублено: 

- Дивовижно. 

Вона роздивлялася магазин, ніби це була якась дивина. 

Старий будиночок, не найкращої якості. Навіть не “імперія”, не те що “світ”. Але мама дивилася на нього з захватом: 

- Я пам’ятаю точно такий магазин! В селі у бабусі мого двоюрідного брата. Діма, пам’ятаєте? А у бабусі нашої сестра була менша, Лариса.

- Про Ларису вона нам розказувала, так. 

- Так от, у неї син, Діма, на вісім років від мене менший. Мені було десять, а йому всього два рочки. Наші батьки поїхали кудись разом, чи то відпочивати, чи то до знайомих. А нас з Дімою лишили на матір чоловіка Лариси, мого дядька. Вона в селі жила, був свій будинок з великою територією. Надія Тимофіївна. Зараз я розумію що тоді вона ще не була старою, років п’ятдесят з копійками. 

- Зовсім не стара - єхидно промовила я, однак мама не звернула уваги. 

- З Дімою ми добре ладнали, я любила з ним возитися. І ось якось пішли ми з Надією Тимофіївною в магазин. Денис був у колясці, і я його гордо везла перед собою. Там був магазин точно як цей, навіть назва така ж сама. Надія Тимофіївна зайшла всередину, а нас лишила надворі. Було літо, спека, та і всі знайомі навколо, боятися нічого. Ми чекали, говорили між собою, вірніше я говорила, і Діма лише сміявся та лепетав до мене. І тут до нас вийшла стара сільська бабуся. Згорблена, невисока, вся в сірому, ну типова сільська бабка.Обличчя звичайне, зморшкувате, таке одразу не запам’ятаєш. Я відчула її погляд, обернулася, а вона вже перед нами з Дімкою стоїть і витріщається. І з такою хитруватою посмішкою каже: “Дівчинко, хочеш цукерочку?”. Звичайно ж я знала, що у чужих ніяких цукерок брати не можна, та і взагалі я її перший раз бачила. Було в ній щось таке, розумієте, лукаве, не хороше. Але я була вихованою, це ж доросла людина, тому сказала просто “ні, дякую”. Та і Діма притих, тільки дивився на неї, ніби і дихати боявся. А баба знову: “А хлопчику, хлопчику твоєму цукерочку”. Я знову ввічливо відмовилась, а про себе думала, де ж це Надія Тимофіївна, чому не повертається так довго. Бабка знову:” Який хлопчик гарненький! Мабуть, не дуже тобі і потрібен. Змушують глядіти його, так? А давай я тобі багато-багато цукерок дам, а ти мені хлопчика? А? Ніхто не дізнається!” Від страху у мене всередині все похололо. Якась чужа людина, стара баба яку я взагалі вперше бачу хоче мого Діму забрати, а поруч нікого дорослого немає! Стояла вона якраз між нами і входом до магазину, тому об'їхати її було б небезпечно, могла б схопити Дімку. Напевно, вона сприйняла мій страх за вагання, бо полізла в свою мішкувату сумку, хотіла щось дістати. І тут я набравшись хоробрості заступила собою коляску,і як можна впевненіше сказала “Не віддам!” Десять років, мабуть збоку я виглядала дууже суворо та впевнено.