Розділ третій

Цілий день я загорала на ковдрі в саду під яблунями, ліниво жувала малину, та листала знайдені в домі старі газети та журнали. Час від часу Аліса приєднувалась до мене, заглядаючи через плече, питаючи про що цього разу я читаю. Мама наводила лад в домі, і робила його для нас більш затишним, а згодом і вона прийшла до нас валятися. 

Стояла задушлива спека, судячи з усього скоро мав піти дощ, але згідно прогнозам дощу раніше наступного тижня не буде.

Кілька разів мама запитувала чи не відчуваємо ми дивного запаху, але нічого такого, крім нудьги я не відчувала. Аліса припустила, що можливо на території померла якась тваринка, якій треба влаштувати пишне поховання, однак запаху вона теж не відчувала. Зв’язок ловив жахливо, за весь час проведений тут я встигла відправити тільки одне повідомлення подружкам в чат, а потім грала в ігри на телефоні для яких не потрібен був інтернет. Прослухавши всі пісні в своєму плейлисті в ювілейний сотий раз, рятуючись від пронизливої тиші цього місця, я віддала телефон Алісі, якій набрид її планшет.

Як я і сказала, нічого не відбувалося.

І раптом, ліниво перелистуючи один із журналів тодішньої жовтої преси і продивляючись чергову нудну розповідь, я помітила вкладену між сторінками тоненьку брошуру. На вигляд це був який самвидавський журнальчик про паранормальні та містичні явища - двадцять сторінок тексту надрукованого на друкарській машинці. Схоже це був навіть не оригінал, а копія. Сторінки давно пожовтіли, а фотографії до нечисленних статей були настільки нечіткими та темними, що було важко зрозуміти що на них зображено. Якась абстракція, а не фото. Якби не було підпису, що це фото одного з очевидців, то можна було б подумати що це фото обгорілого унітазу. Чи була колись обкладинка у цього журнальчику невідомо, але до цього часу вона точно не дожила. Судячи з деяких згадок, журнал цей був 1993 року, та навіть претендував на науковість. Після кожної неймовірної зустрічі з домовиком, сніговою людиною, та навіть прибульцями або ще якоюсь містикою, ішов коментар спеціаліста який пояснював окремі нюанси і підтверджуючі, рідше спрощуючі факти. Експертами були “відомі парапсихологи”, “потомственні знахарки”, навіть один фізик але теж “знаменитий уфолог”. Якщо вірити прізвищам та іменами, цей журнальчик коментували професіонали з усього світу.

Посміюючись, я пролистала кілька історій про зустріч зі сніговою людиною, а потім з гуманоїдами, які у пошуках міжгалактичних контактів заглянули в гараж на околиці маленького містечка. Я натрапила на історію, яка трохи відрізнялася від загального хору потойбічної маячні. Чомусь історія змусила мене задуматися. Чи то тому що мама знову поскаржилась на дивний запах, чи ще чомусь. Це була розповідь від першої особи, трішки незграбна, але як потім виявилось написана від лиця маленької дівчинки.

Заголовок у історії був відсутній.

Бабуся в ліс по гриби,по ягоди пішла, а Світланку з собою не взяла:

-Дядя Вася, телевізор буде ремонтувати. Він тебе погодує, якщо захочеш. А ти мене чекай. Він телевізор поремонтує, а ти мультики будеш дивитися. А там і я повернусь.

Дядя Вася нудний, зовсім не хоче гратися зі мною. Не злий, але і зовсім не веселий. Тільки курить постійно, у телевізора зняв задню стінку, тихенько свариться, а бабуся забороняє такі погані слова при Світланці говорити! Та і Світланку допомагати не підпускає, тільки тому що вона дівчинка. 

Без бабусі так нудно, без мультиків нудно, ляльками гратися немає з ким, а дядя Вася зовсім запрацювався. Тільки питає: «Їсти не хочеш? Ну тоді біжи грайся, я скоро!» Це було так довго і нудно. Вона тільки подивитися хотіла, які у дяді Васі у ящичку гвинтики смішні є, а він одразу почав сваритися: «А ну іди к чортовій матері звідси!»

Пішла Світланка на город, а сама все біля хвіртки ходить туди-сюди, ніби вабить її туди. За їхнім домом дорога, а потім одразу ліс.

І як же добре, що вона чекала саме біля хвіртки! А то могла б і не почути, як бабуся з лісу її кличе:

— Світланко!

І знову через якийсь час, але цього разу вже далі :

— Світланко! Світланко!

Дівчинка зраділа. Все таки бабуся вважає її достатньо дорослою, щоб відрізнити хороший гриб від отруйного, і погану ягоду розпізнати та не тягти одразу до рота.

Швидко натягнула гумові чобітки, які сохли біля паркану після минулого разу, прочинила хвіртку і побігла, навіть корзинку не взяла. У бабусі була велика, важка корзина. Краще Світланка допоможе бабусі нести її додому.

— Біжу, бабусю!

Як же швидко ходить бабуся. Як би швидко Світланка не бігла по стежці, вона не могла наздогнати її. Тільки, здається, що десь попереду шелестить трава під її ногами.

І ось стежка закінчилась, лес дивний, дрімучий. А бабуся все йде вперед, і її так важко наздогнати. І тут дівчинці здалося, що попереду мелькнула бабусина куртка.

І варто тільки дівчинці зупинитися, як голос починає гукати її знову: «Світланко!» Треба швидше наздогнати, а то так можна заблукати, і дорогу додому не знайти.

Ой, малина!

— Бабусю, я малинки поїм!

Нічого бабуся не відповіла, а Світланка почала цілими жменями ягоди в рота запихати. Так смачно, що аж співати хочеться!. Вони в садочку пісеньку учили, і Віра Анатоліївна Світланку хвалила, бо та швидше за всіх слова вивчила.

Отямилася Світланка, коли зрозуміла, що давно не чула бабусі. Почала шукати дорогу то там, то тут, а стежки ніде немає. В який бік бігти?

І бабуся мовчить, може розсердилася на дівчинку. Світланка заплакала, закричала: «Я більше не буду, бабусю! Пробач!» Але бабуся продовжувала сердитись, мовчати. Може бабусі не сподобалось, що вона голосно в лісі говорила. Світланка долоньками рот затисла, а всеодно плакала, не могла зупинитися.