Розділ другий

Зазвичай у мене дуже чутливий сон, а на новому місці особливо. Незвичні звуки цього, здавалося б, тихого, майже неживого села не діяли на мене заспокійливо. Старий годинник на кухні, цвіркуни за прочиненим вікном, та гудіння старого холодильника який вночі здавався ще зловіснішим, ніж вдень. Хоч ми і привезли свою постільну білизну з дому, подушка пахла чимось не знайомим та задушливим, через що навіть власна постіль здавалася чужою. Заспокійливо діяло тільки татове хропіння яке лунало з сусідньої кімнати. Аліса спала дуже міцно, чому я завжди заздрила. “Безсоння їй тільки сниться”, завжди жартувала наша мама. 

Я не одразу зрозуміла чому прокинулась. Взявши телефон перевірити час, я пролистала старі повідомлення, і мені стало трішки сумно. Засунувши телефон під подушку я почула шарудіння під вікном, ніби хтось хотів заглянути в кімнату.

Стараючись менше шуміти, я тихо підкралась до вікна та трішки відсунула фіранку виглядаючи надвір. Щільна темрява огорнула село, через що воно здавалося холодним та мертвим. Раптом, почулося шарудіння, цього разу ближче, проте нікого все ще не було видно.

Несподівано мені стало дуже холодно. Навшпиньки я дійшла до спальні батьків, прочинила двері та прошепотіла в неї: 

- Мааам! 

- Чого тобі, Маргош? - сонно обізвалася мама.

Хропіння тата не припинилося.

- Там за вікном хтось ходить.

- Та мабуть собака якась, чи кіт. Це ж село. Спи давай.

- Добре.

Я повернулась в нашу кімнату, стараючись нікого не розбудити. Щоб бодай трішки зігрітися,я закуталась тепліше в ковдру, і ще кілька хвилин дослухалася до звуків ночі. За вікном було тихо, тому мені здавалося що цей хтось за вікном теж прислухається, принюхується. Мамине розумне пояснення зовсім не заспокоїло мене, можливо тому що вдень я не бачила жодного кота. 

Однак через хвилину і я провалилась в сон. 

Зранку після сніданку тато поїхав додому. Ми проїхали з ним до кінця села, після чого він висадив нас, розцілував та поїхав. Ми з мамою махали і дивилися йому вслід аж поки машину не проковтнула лісова дорога, і не затих вдалині мотор. 

Одразу стало дуже тихо. Було чутно лише спів пташок та шелест листя. Все таки Сирі Дороги - дуже дивне село. Ми вперше роздивилися його повністю так близько. Лише десяток будинків, які стояли по обидва боки єдиної вулиці.

- Чому на жодному будинку немає номера? А раптом ми загубимось? - запитала Аліса.

- Як ти загубишся на єдиній вулиці? - пирснула я. 

Хоча і справді було дивним те, що ні на будинках, ні на парканах не було жодної назви, а на в’їзді в село не було хоч якогось дороговказу. 

- А як тоді вони отримують пошту? - продовжувала обурюватись сестра. - Хіба це можливо, бути зовсім без адреси? 

- Та вони вже мабуть сто років на одному місці живуть - сказала мама. - І всі один одного знають, хто і де живе. Може на конвертах так і пишуть “Степанівні в Сирі Дороги”.

- А може їм взагалі ніхто не пише - задумливо відказала я, дивлячись на покинуті господарями будинки.

До цих пір ми не зустрічали нікого з місцевих. Терпіти не можу розпинатися перед чужими людьми, ніби ти зобов’язана це робити. Маєш задовольнити їхню цікавість, та і до того ж слухати абсолютно нецікаві подробиці їхнього життя. Проте поки стереотипи про допитливих сільських людей не справдились. Чесно кажучи така незацікавленість виглядала ненормально і навіть підозріло.

- Дивно що тут такі тихі тварини - задумливо промовила мама, коли ми пройшли повз велику чорну собаку яка ліниво лежала край дороги, і здавалося ніби зовсім на нас не реагувала. - Здається, я бачила курей в однієї старенької бабці, але не чула щоб зранку співав півень, ви чули щоб від них взагалі були якісь звуки? 

Ми лише похитали головами, адже цю неприродню для села тишу чули ми усі. Але як на мене, то нічого тому півню зранку кричати. Я збиралася гарно відіспатися на цьому курорті, повинна ж бути від нього хоч якась користь. 

- Хм, напевно цей пес і ходив у вас вночі під вікнами. Вони тут явно нічні жителі. 

- Як вампіри чи що? - здивовано запитала Аліса.

Раптом з одного з будинків вийшла літня жінка одягнена як старенька бабуся. Одягнена зовсім по сільському, і очевидно не для літньої погоди, навіть білу хустку на голову пов’язала. Вона не здалася мені надто старою чи хворою, але вигляд вона мала вкрай втомлений, ніби вона дуже хворіла або перепрацювала. 

Вона зупинилася біля хвіртки, і почала мовчки, без всякого виразу дивитися прямо на нас. Ми привіталися до неї, але вона наче цього не почула. Ніби ми картинка на телевізорі. Я засумнівалась чи бачить вона нас взагалі. Коли ми дійшли до криниці, яка стояла у самому центрі села, вона так само мовчки пішла до себе в будинок. 

- Мам, а як ти думаєш, у них є телевізори? - запитала я.

- Сумніваюся, але думаю радіо у них має бути. Ніяк не можу зрозуміти, вони непривітні, чи просто підозріливі. Вчора ми з татом хотіли з кимось познайомитись, то вони так неохоче нам відповідали, ніхто не відчинив навіть, всі говорили з нами через паркан. Деякі взагалі проігнорували нас, хоча було помітно як вони слідкують за нами через вікно. Такі були незадоволені що ми приїхали з дітьми. Теж мені! - Мама обурено фиркнула, так як терпіти не могла коли хтось відгукувався про нас негативно. - Тільки в одного стариганя, Василя Павловича, дізналися де можна купити продукти. Таке красиве місце, і такі непривітні люди. 

- Ну і добре що непривітні, менше будуть розпитувати і приставати зі своїми розмовами - сказала я знизавши плечима. 

Але маму така поведінка все ж насторожувала і здавалася дивною. 

- Зазвичай старі люди легко йдуть на контакт через брак спілкування та бажання дізнатися хоч якісь новини. Але тут, наскільки я зрозуміла, вони і між собою не надто спілкуються. Дуже дивні люди. 

- Головне щоб вони не виявилися людожерами. - весело відказала Аліса. - А то раптом їм вже набридли кури, і вночі вони всією пенсіонерською бандою як накинуться на нас!