Одна з них була моя не дуже добра знайома Інга. Ну а інша... Старша, однак красива... Чорне волосся укладено в коротке каре, блакитні наче два аквамарини очі... І тут осінило... мама!
- Значить так. - пролунав писклявий голос Інги. - У твоїх послугах Ігор більше не має потреби. Ми приїхали і турбуємось про нього. Тим паче він не такий хворий, як наговорив той лікар.
Серце прорізав гострий біль. Руки затерпли. Цинічний розум лише хмикнув , ви б ще пізніше приїхали, він взагалі б на пенсію вийшов.
Та я просто стояла і мовчала.
- Ну чого ти так грубо, - сказала жіночка. - Дівчинка нам добре допомогла, потурбувалася про нашого хлопчика. Тому ось. Вона простягнулася мені кілька зелених купюр. Забракло повітря. Наче під дих хтось дав.
- Що ви собі позволяєте? - нарешті ожила я.
- Як що? - нещиро здивувала жінка. - Будь- яка праця повинна бути оплачена.
- Так, бери гроші і вали звідси, - запищала Інга.
- А де Ігор? - спокійно спитала я.
- У ванній. - відповіла його мати.
- Всі рекомендації лікаря у спальні на столику.
Розвернулася і , не відчуваючи землі під ногами, пішла геть. Кімната в гуртожитку виявилася не звично тісною. Ще б пак, за ці кілька днів я звикла до Ігоревої квартири. Іри ще не було. Витягнула конспекти і сіла за навчання. Близько третьої почала збиратися у фотостудію. Але тут затридзвонив телефон.
- Привіт, ти ще не звільнилася? - бадьорим голос запитав Ігор.
- Я давно звільнилася. Зараз збираюся у студію. - відчужено відповіла
- А чому не приїхала?
- А я приїжджала. Мені чітко дали зрозуміти, що тепер про тебе є кому подбати. В моїх послугах ти більше потреби не маєш. - поставила слухавку і виключила телефон.
В студії робота кипіла. Передноворічний час, всі хочуть зупинити ці прекрасні миті. Прибігла Зоя, сповістила, що мене чекають на рецепшині. Дала молодій парі 10 хвилин відпочити і пішла дивитися хто там прийшов. Напевне нові локації привезли. Останнім часом Влад скинув на мене багато своїх обов'язків.
Та тільки побачила хто прийшов, як захотілося повернутися назад. А краще опинитися десь у теплих краях.
- Що ти тут робиш? Тобі не можна вставати.
- Ти все неправильно зрозуміла. Я...
- А що тут розуміти Ігор? Що дівчина, яка неодноразово руйнували наші стосунки, сидить у тебе на кухні, їсть приготовану мною їжу, а твоя мама пропонує мені гроші за послуги?!
- Катя, я не бачив... Я був у душі... Я б не дозволив...
- Я прекрасно розумію, що ти не відповідаєш за їх вчинки і слова. Але ти її впустив!
- Я не хотів хвилювати маму і при ній виясняти з Інгою стосунки. Але я вже з ними поговорив. Інга більше нас не потурбує, а мама при першій же нагоді вибачиться. Катя... Повертайся додому... - він підійшов ближче намагаючись обійняти. На його хворобливо блідому обличчі відобразилася смертельна втома, а прекрасні очі штормило благанням.
- Ігор, ти втомився... І я також. Ці стосунки не приносять нам нічого доброго. Подивися в якому ти стані! І це через мене. А я... Я ж перетворилася на якусь сопливу розмазню... Я сама себе перестала поважати. Наші стосунки схожі на американські гірки. Вверх. Вниз. Вверх. Вниз. А потім нудить. Так от мене вже нудить від цих стосунків. Від себе. Я хочу повернути собі своє спокійне, розмірене життя. Я хочу тиші... А ти приносиш хаос в мою душу, у моє життя... Давай візьмемо тайм аут.
Контрольний в голову. Його погляд потух. Плечі опустилися... Ще раз пройшовся проникливим поглядом по моєму обличчі, ніби запам'ятовуючи... І розвернувшись, повільно вийшов.
Очікуваного полегшення не настало. Навпаки з'явилася якась пустота. Ніби втратила щось важливе. Потрясла головою. Ні. Все правильно.
Решта дня пройшла на автоматі. Як і наступний тиждень. Навіть переддень Святого Миколая не приносив колишнього трепету. Наче робот я ходила на пари, їла, пила, працювала, навіть посміхалася і жартувала. А десь глибоко всередині світ утратив свою яскравість. Жодна річ не торкалася емоцій. Ніщо не могло вивести з себе чи заставити сумувати. Все проходило аж надто спокійно, рівно... прісно... -А хіба ти не цього хотіла? - якось спитала Іра, коли я поділилася своїми внутрішніми переживаннями.
- Я не думала, що так буде... Я хотіла повернутися у той стан, що був до знайомства з Морозом.
- Катя, - зітхнула подруга. - Такого не буває. Пам’ять не зітреш. Ми змінюємося під впливом часу, інших людей. Справа не в Морозі. Це ти уже інша. Ти любиш його. Хоч собі зізнайся. Ти залежна від цих почуттів. І зараз ломка у тебе, це є найсправжнісінька ломка.
- І що мені робити?
- А що роблять люди із залежностями? Лікуються. Вчися жити по -новому. Будь зайнята. З часом все стане на свої місця.
Ніби це так легко. Але в чомусь вона права. Я сама цього хотіла. Як то кажуть, за що боролися...
На саме свято зранку прийшов кур'єр. Приніс букет тюльпанів, що немало здивувало і невелику коробку. Адресат невідомий. Підписалася. Забрала. Відкривши побачила ще одну маленьку оксамитову коробочку відомого бренду і записка каліграфічним почерком. "Не роби передчасних висновків. Купив завчасно. Не думав, що все так обернеться. Викинути не можу. А вчини як знаєш. Хай Святий Миколай тебе береже".
Іра відразу ж відкрила коробку і витягли звідти красиву заколку на волосся у вигляді пера. Срібна, покрита цирконієм. Збоку дрібне гравіювання. "Від мрії до реальності. Від реальності до життя. Від життя до тебе.". У грудях сильно здавило.
- А ти йому не віддала те, що купила? - спитала Іра розглядаючи заколку.
На що я лише стисла плечима. Залізла в шафу і витягла подарунок, який мав бути адресований Морозу. Срібне колечко "Спаси і сохрани".