Озирнулася, нікого... Треба ж... А якби Ігор був сином будівельника, вони теж би так вийшли, щоб ми могли поговорити? Ага... Вийшла в коридор, покликала старшого лейтенанта Березову. Вона зміряла мене призирливим тоном і відчинила двері тієї металевої клітки.
- Я не вийду поки ти мене не слухаєш. - він закрив двері назад.
- Я вислухаю тебе. У тебе вдома. - очі хлопця округлилися.
- Правда? І не втечеш? Даєш слово? - він глянув на мене косими недовірливим поглядом.
- Даю слово. - вимучено вижала з себе.
Вийшовши надвір, я на всіх парах прямувала до чорного позашляховий, як раптом почула.
- Це ти її привіз? - тон Ігоря не передбачав нічого доброго.
Мороз старший поспішно закінчив розмову, опустив телефон і повернувся до сина.
- Я хотів як краще. Думав, для тебе це важливо. - спокійно відповів.
Ігор знітився, обернувся на мене і опустивши голову виронив тихе "дякую". На що батько тільки кивнув.
Дорога до квартири хлопця пройшла у напруженому мовчанні. У кожного було що сказати, та ніхто не наважувався пробити цю греблю. Хто знає, що там потече...
Ми з Ігорем сиділи позаду, притуляючись до різних вікон. В якусь мить я відчула, як його холодні пальці торкнулися моєї руки. В грудях здавило... Заплющила очі, щоб набратися терпеливості і не кинутися відігрівати його. Дорослий уже. Хай сам розбирається. Та через кілька секунд тактичний контакт припинився... І мені стало жаль... Його... Себе...
Коли виходили з автівки батько Ігоря кинув мені непомітно "дякую" і скупувато посміхнувся. Я відповіла лише легким кивком голови.
Ми піднялися у квартиру. Ще з порога він вирішив не тягнути кота за стратегічно важливі місця і почав вибачитися. Та я його перебила.
- Так не піде Ігор. Я змерзла, Ти теж... Давай, я йду на кухню, приготувати чай а ти тим часом у душ. - його розгублений і стривожений погляд перекинувся з мене на двері. - Я не втечу. Я тобі пообіцяла.
Хлопець зітхнув і скинувши мокре пальто поплівся в душ. Таким я його бачу вперше. Розбитий. Розгублений. Понурий. І щось колихнулося в грудях.
Я сиділа на високому стильному стільці монотонно помішуючи у кружці зелений чай без цукру. Коли в дверному проміжку з'явився він. Повітря ставало густішим. Сів навпроти. Підсунула йому горняко.
- Я не хотів, щоб все так вийшло. - заговорив тихо. - Я не укладав парі. Це взагалі не моє... Тоді, у клубі, я спостерігав за тобою. Дімон помітив. Взяв на слабо. Запропонував парі. Я жартома погодився. Однак, навіть не підійшов. А коли ти поїхала додому, кинув на стіл 20 баксов і сказав що програв. Та коли я тебе з ними познайомив, він вирішив, що парі продовжується... А після того, що сталося в Києві, я був злий і розгублений... Не знав що робити... А тут друг... От і бовкнув здуру про твою постанову... Вибач... - він нарешті підняв на мене благальний погляд. В ньому плескалося каяття...
- Пий чай. Охолоне... - це все що я змогла видавити з себе.
Він повільно посунув руку по столі і торкнувся моєї. Я піднялася.
- Мені пора...
- Катя, я сказав тобі всю правду... Не йди... - зайшовся кашлем
- Мені треба побути наодинці. Подумати.
Я розуміла, що все не так страшно, як я собі напридумавала. Однак сам факт, що він поділився нашими інтимними стосунками з тим пройдисвітом викликав відразу. І я сьогодні пропустила пари. Благо, що хоч п'ятниця і попереду вихідні. Поїду додому в село. Там стане легше.
Ігор спостерігав за тим як я взуваюся і його обличчя ставало все похмурішим. Я розумію його почуття. Розумію. Та з собою нічого вдіяти не можу.
Виходячи, останній раз обернулася на хлопця. Він сидів на підлозі із заплющеними очима, підперши спиною невеличку шафку. Біль. Самотність. Пустота. Вони терзали його і підступали до мене. Наче втікаючи швидко переступила поріг навіть не застібнувши куртку. Сьогодні ліфт їхав особливо повільно. Чи то мені так здавалося.
Опинившись на морозяному повітрі розстібнула сумочку в пошуках телефону. Треба ж, навіть таксі забула викликати. Осінило. Телефон у кухні на столі. Доведеться повертатися. Голосно зітхнула. А от щось всередині радісно заплескало вдолоні. Піти ефектно, залишивши за собою шлейф недосказаності, не вийшло.
Зі швидко калатаючим серцем штовхнула важкі двері. Ігор сидів та тому ж місці непорушно. Навіть не відреагував на моє феєричне повернення. Закралися сумніви, може спить? Торкнулася плеча, нічого. Присіла поруч взяла за руки і застигла. Вони холодніші від криги. Торкнулася чола і жахнулася. Окріп. Хлопець повернув голову і щось пробормотів та очей так і не розтулив. З усієї сили потрясла ним... реакції не послідувало. Відчула як по спині пробігся холодний під.
Побігла на кухню, знайшла телефон і тремтячими руками набрала номер швидкої допомоги. Скинула. Набрала інший номер. Довгі наче вічність гудки...
- Алло - нарешті почалося на тому кінці мережі.
- Ваня привіт... Ти сьогодні на роботі? - мій голос здригався.
- Так... - простягнувся очікуючи продовження. - У тебе щось сталося?
- У мене ні, тобто так... Тут хлопцю погано. Весь горить, не прокидається . Будь ласка, приїжджайте, швидше!
- Кажи адрес.
- Чорновола 23, квартира 16.
- Кать , - запнувся той. Це не наш район. Дзвони на 103.
- Ваня, я тебе прошу! Я заплачу! - перейшла на крик із благанням.
- Добре. Не панікуй. Через 10 хвилин будемо. Зроби холодний компрес на чоло. Руки ноги теж гарячі? Ні? Холодні? Тоді компрес відміняється, накрий його добре і розтирай пальці рук і ніг, щоб не почалися судоми. І виміряй температуру. Скоро будемо.
Намагалася робити все, що сказав однокласник, однак уже на першому завданні провалилася. Щоб накрити його ковдрою необхідно було спочатку перенести до ліжка. З невимовними зусиллями затягнула в спальню, однак прямо на підлозі накрила ковдрою. Градусник так і не знайшла. Тому просто сиділа збоку і шурувала то руки то ноги. Хвилини очікування здалися вічністю.