- Ховаєшся від мене? - тихий хриплий голос приємно полоскотав нервові закінчення.
Я негативно захитала головою.
- Прийшла поплавати... - ледь чутно відповіла.
- Мммм... Ти ж начебто говорила, що не вмієш...
- Не вмію... - повторила ехом.
Кожен дивитися поперед себе і про щось думав. Було так комфортно... Наче у зимовий день під теплим пледом.
- Пішли...
Я покірно, кивнула головою, перебуваючи десь у далекій паралельний реальності.
- Ти мені довіряєш? - прошепотів, показуючи в сторону великого басейну, де не було доріжок.
- Ні. - чесно відповіла. На що він лише хмикнув.
Секунда... І я у нього на руках лечу у глибоку блакитну воду. Виринаючи, розумію що не відчуваю під ногами дна. Паніка.
Прийшла до тями, коли зрозуміла, що мене за талію тримає міцна чоловіча рука. Мятний рваний подих торкнувся носа.
- Тепер довіряєш? - його груди швидко піднімалися, голос схвильований.
- Ні. - посміхнулася і відчула, як він ще сильніше притис мене до себе.
Далі відштовхнувся від бортика і ми обидвоє з головою пішли під воду. Винирнувши обхопила його двома руками за шию.
- Якісь дивні в тебе способи заставити довіряти. Але мені подобається ... - я зайшлася істеричним сміхом. - По ходу зі мною щось не так...
- По ходу, зі мною також.
І тут ми уже двоє гучно розсміялися, привертаючи увагу.
- Лягай на воду, - закомандував хлопець. Мої очі стали по сім копійок.
- Та не буду до тебе чіплятися. - він наче прочитав мої думки. - Поки що... І топити також. Будемо вчитися плавати.
Я почала відмовлятися та він найшов убивчий аргумент.
- Або я тебе поцілую. Тут. Зараз. При всіх.
- Ти не посмієш... - я не хотіла... Тобто хотіла, але не могла. Я надто добре знаю, як реагує моє тіло на його поцілунки. І він також...
Ігор охопив мене двома руками щоб не вирвалася. Хоча куда мені вириватися, хіба що на дно. І його голова повільно наближалася до моєї.
- Добре, добре. - замахала я руками, капітулюючи.
Він невдоволено скривився, але хватку послабив. Наступна година промайнула, як одна мить.
У мене реально почало виходити. Ми дурачилися неначе діти. Бризкали один на одного, тягнули під воду, штовхалися і багато сміялися. Так легко і щасливо я себе давно не відчувала. Це химерна ейфорія тривала до тих пір, поки я не підняла голову і зустрілася поглядом з Ірою. Те, що я побачила в її очах привело мене до тями. Розчарування. Відраза до себе прокинулася і в мені.
Що я роблю?! Невже у мені немає ні краплі гідності і поваги до самої себе? На плечі осів вантаж невтішних висновків.
Напевно усе це відбилося на моєму обличчі, оскільки усмішка з уст хлопця зійшла, а в очах з'явилася розгубленість і нерозуміння.
- Щось не так... - швидше констатував, ніж спитав він, коли я нарешті вибралася з його теплих обіймів.
- Мені пора. - вийшло надто холодно і відчужено.
-Катя! - донеслось в спину, та я зібрала всю волю в кулак і пішла вперед не озираючись.
- Ір, я навіть не знаю як тобі все це пояснити, - заговорила перша, коли ми вийшли зі спортклубу.
- Кать, - посміхнулася та. - Я не є в ролі ревнивого чоловіка, який застав свою дружину на гарячому. Це твоє життя і ти вільна вибирати те, чого насправді хочеш. І знаєш сама, що я тебе підтримаю в будь-якому випадку. Просто я хвилююся. Не хочу, щоб ти знову плакала. Не знаю як ти, але я не довіряю йому. Особливо після того, як він залишив тебе саму у своїй квартирі, у чужому місті і пішов розважатися з іншою. Я боюсь, щоб він чого не задумав. Я просто... Просто боюся за тебе. - голос подруги здригнувся.
Ми зупинилися і я міцно її обійняла. Вона щойно озвучила все те, що я сама не наважувалася собі сказати. Реальність наздогнали важкою лавиною. Я настільки наївна і дурна, що пробачила йому все, хоча він сам мене про те не просив. Заочно. Дурепа. І головне одного разу мені мало! Я ж знову ведуся! Добре, що хоч поруч є подруга, яка час від часу приводить до тями.
Решта дня пройшла більш менш спокійно. Примиритися в власною слабкістю чи то бач дурістю важко, але довелося відкласти душевні терзання заради справ насушних. І все ніби вляглося. Та знову кілька електронних слів, прийшовших на телефон пізно ввечері, забезпечили ще одну безсонну ніч. +380962152778 "Казкових снів, моя німфо".
Решту два дні пройшли у режимі нон-стоп. Не було часу навіть видихнути. У п'ятницю на останній парі я вже думками була вдома у Львові. Так, я їду у Львів. Але це не через Ігоря, просто бабуся подзвонила і попросила приїхати. Вона хвилюється за мене і хоче побачитися, відмовити їй я не змогла. Ну звісно, - скривився внутрішній голос. Але в мої плани втрутився Влад.
- Привіт, Катерино Станіславівно. Ти дуже зайнята? - почувся його голос у слухавці.
- Та ні, збираюся додому їхати. - відповіла, відчуваючи, що він щось від мене хоче.
- Катрусь. Є важлива справа. Я поїхав на змаганнях "Юний богарир". О третій годині, у студію прийдуть моделі підписувати контракт. Піди у мерію, візьми на моєму столі документи і відвези у студію. Я їх уже підписав. Залишилися лише їхні підписи. Я попередив, що на зустрічі буде мій креативний директор. Зоя також у курсі. Ключ від кабінету у секретарки. Будеш там, набери. А я пізніше тебе сам наберу. Все. Дякую за допомогу. - І відключення.
От тобі і поїхала додому пошвидше. Провівши подругу, зібралася в мерію. Всередині зародився якийсь трепет. Цікаво, а Ігор зараз на роботі? Ай, яка тобі різниця? - закричав здоровий глузд. Та дурному серцю було байдуже до його крику. Воно стрибало від очікування... незрозуміло чого.
Майже підійшовши до білого дому побачила будку з пончиками. Ноги самі зупинилися. Тренер начебто наказував такого не їсти. Хоча від одного нічого не буде. Так, спочатку справи, потім їжа. Невже я щойно сама з собою посварилася? По ходу похід до психолога - це не така вже й погана ідея.