Глава 27

- Так, - сонно протягнув чоловічий голос.

- Влад, вибач, що розбудила, але ти не знаєш адрес Київської квартири Ігоря? - на обрії зажевріла надія.

- Що? - його голос став явно бодрішим.

Роздратовано тупнула ногою і ще раз повільно все повторила.

- Знаю, а тобі для чого? - він остаточно прокинувся.

- Мені необхідно терміново звідси забратися, а я не знаю на яку адресу викликати таксі. - мокрий вітер почав пробирати до кісток.

- Ти зараз у його квартирі? - здивування з нотками недовіри чулися а голосі.

- Уже ні. Я під будинком. То ти скажеш мені адресу чи ні?! Я вже замерзаю! - не витримала і нагримала ним хлопця.

- Так, обійди будинок, позаду побачиш невелику кофейню. Чекай мене там, зараз буду.

- А ти хіба в Києві? - прийшла моя черга дивуватися. - Ти ж казав, що десь на конференцію їдеш...

- Правильно. У Київ на конференцію.

Поки я ще хотіла щось спитати, хлопець відключився. Ну хоч у чомусь пощастило. Кинула останній погляд на гордовиту висотку і побитою собакою попленталася на пошуки кафе.

- Катя, що сталося, - спитав Влад, як тільки ми рушили. - Чому ти тут?

- Ми з Ігорем були на весіллі його друга. - слова давалися мені важко.

- Правда? - він не зміг приховати здивування. - І що далі? Ви посварилися? Він тебе вигнав?

До горла підступив ком. Говорити не хотілося.

- Катрусь, я твій друг, - він легко торкнувся моєї крижаної руки. - Ти можеш мені довіряти.

Його голос звучав мелодійно, розслабляюче. І мені дуже захотілося хоч комусь довіритись і виговоритися.

- Я розказала Ігорю дещо про себе. А він не зрозумів... Або не захотів розуміти... - голос затремтів. Не зважаючи на всі зусилля, одинока сльоза все ж вирвалася на волю і скотилася по холодній щоці.

- Не вже все настільки страшно, що Мороз виставив тебе з квартири саму і у чужому місті? - хмикнув той.

- Я сама пішла...  - тихо і хриплим голосом відповіла.

- Ясно, що справа темна... Деякий час ми їхали у повній тиші. Влад часто поглядав на мене.

А мені не вірилося. Не вірилося, що все це не страшний сон...

- Катрусь. Я бачу як тобі погано. Ти прговори зі мною, розкажи все. Знаєш, часом друзі можуть зрозуміти краще ніж найрідніші. І прийняти. А іноді навіть виправдати. А там дивися і полегшає... Тільки не тримай то в собі. Воно тебе знищить. - говорив він тихо, тепло, наче до маленької дівчинки.

- А якщо розкажу,  то знищить і тебе...  - Мимоволі задивилася на його сильні, покриті венами руки. І як вони впевнено тримають кермо.

- За мене не турбуйся, - лагідно посміхнувся хлопець. - Я сильний, я впораюся. Ну викладай, спробую вжитися в роль психолога.

- Тільки обіцяй, що не залишиш мене десь тут на трасі. - криво посміхнулася.

- Інтригуєш. Все так серйозно? - він кинув на мене швидкий погляд. -  Обіцяю, щоб ти не сказала, я довезу тебе цілою і неушкодженою. А ще, все залишиться між нами.

Кілька хвилин збиралася з думками. Все ще вагалася чи розповідати. Ще одного такого приниження я не винесу. А з іншої сторони,  яка різниця? Гірше вже не буде. Мені нічого приховувати чи соромитися.

- Пам'ятаєш, ту нашу розмову у ресторані? - почала здалеку.

Він нахмурився.

- Про те, що варто почекати і пошукати ту саму, призначену долею?

А в нього непогана пам'ять.

- Так. І я вважаю, що для цієї людини треба зберегти себе максимально чистим. - нервово перебирала ручку сумочки не наважуючи сказати найголовніше.

- Що ти маєш на увазі? - ми зупинилися на світлофорі і його погляд кілька секунд ретельно мене сканував.

- Я не вступатиму у статевий зв'язок до шлюбу. - швидко видала і відразу ж  залилася рум'янцем. 

Тепер прийшла моя черга спостерігати за реакцією хлопця. Однак на превелике диво він залишався все таким же спокійним пильно спостерігаючи за дорогою. Жоден м'яз на здригнувся на його обличчі. Жодна емоція не змінилася. Лише погляд став серйозним і вдумливим.

- Неочікувано. - після кількох хвилин гнітючох тишини нарешті озвався той.

- Засуджуєш? - тихо спитала.

- Ні, ти що! В жодному разі. Навіть навпаки, хвалю. Це доволі непросто, у двадцять першому столітті... Не думав, що такі існують. - його голос звучав щиро, без тіні лукавства. - Тобі вдалося мене приємно здивувати. - велика тепла рука хлопця знову лягла на мою, передаючи трохи сили в підтримки.

- Ти доволі адекватно це сприйняв. - проговорила це і відвернулася до вікна. Зрадливі сльози знову підступали до горла.

- Ви через це з Морозом посварилися? Він не захотів миритися з твоєю позицією. - я кивнула. - Ну а може не варто було тобі іти геть. Можливо йому просто потрібен час, щоб  оговтатися, подумати. І тоді спробувати ще раз все пояснити...

- Я теж так подумала, але потім... - голос здригнувся. - Він провів ніч з іншою жінкою...

- Ти впевнена? - він міцно стим кермо.

Тихий схлип зірвався з вуст. Все. Греблю прорвало. Більше стримувати себе я не змогла. Сльози полилися стрімкими потоками. Влад вмить припаркував авто на обочині і легко, ніби боячись налякати обійняв. Та це було саме те, чого мені не вистачало. Обіймів. Підтвердження того, що я не сама. Що мене розуміють. Що мене захистять.

Нам жінкам просто необхідне таке плече, на якому можна поплакати, пожалітися на весь світ, побути маленькою дівчинкою. Пройде кілька хвилин, або кілька десятків хвилин і ми знову повернемося в своє звичне амплуа дорослої, мудрої, всерозуміючої, хранительки сімейного вогнища. Вкотре скажемо собі "не ний" і " ці сльози останні". Але саме в цю мить нам просто необхідно побути маленькими, беззахисними на руках у сильного і доброго. Головне, щоб ці руки не виявилися руками ворога, а точніше капканом.

Коли сльози вже закінчилися, я підняла голову і глянула на Владислава. На його обличчі світилася привітна, підбадьоруюча посмішка, однак в очах плескалася тривога. Він погладив мене по голові і великим пальцем лівої руки ніжно витер слід пекучої сльози. Десь за лаштунками моєї свідомості, гучно тризвонив телефон.