Глава 22

- Це через мене.  -  Сказав Влад  коли ми приїхали до будинку брата.

- Ні...  Це не через тебе...  Просто він такий...  Не довіряє...  Робить поспішно висновки...

- Катя... -  хлопець взяв мене за руку. -  Я хочу сказати,  що ти варта більшого і...

- Не треба Влад. Я правда дуже вдячна тобі за все... і за те що ти поруч в критичній ситуації, але я краще піду,  -  забравши руку з його долоні я відкрила дверцята автомобіля.

Мені зараз не хотілося абсолютно ні з ким розмовляти. Так, я була вдячна Владу за те що він посеред ночі приїхав,  але вислуховувати чиїсь поради чи жалість бажання не було. Хотілося єдине, запхати голову між подушки і розридатися. Та навіть цього дозволити собі я не могла, щоб не хвилювати брата.

- Чому ти взагалі не сказала мені, що підеш у клуб? - накинувся на мене Віталік коли я зайшла у вітальню.

- Не хотіла тебе турбувати, я все - таки доросла дівчинка… - спробувала відстояти свою позицію я.

- А Іра де? - я подумки посміхнулася, не забув про неї.

- Вона залишилася ще трішки…

- Сама? - у його  голосі чулося роздратування.

- Не сама, з одногрупниками. Я вже тобі пояснювала, що у Галі день народження. Я втомилася і поїхала додому, але на прохідній не пустили. А от Іра ще трішки потанцює і приїде на таксі. Не переживай… - про те, що подруга з кавалером і їй нічого не загрожує я все таки змовчала. Не хотіла дарма хвилювати брата, ще не впустить її у квартиру.

Він важко зітхнув наче примирюючись із ситуацією і пішов у спальню… а я в душ. Там, стоячи під гарячими струменями води весь сьогоднішній вечір знову пронісся перед очима. Біль, неприйняття, жалість, обурення змішалися в терпкий коктейль і вилилися у вигляді сліз. Я сильно терла мочалкою тіло ніби намагаючись стерти його дотики і поцілунки. Стерти геть з пам’яті, щоб не відчувати жодних почуттів до цього мажора. Та на жаль, це лише на словах так просто… а от серце зовсім іншої думки…

Коли сльози врешті закінчилися прийшло обурення. Досить терпіти його заскоки і грубість! Не хоче вірити, то нехай. Йому ж гірше, а я більше нічого пояснювати не буду. Втомилася… від нього, від цих переживань… не хочу більше все це відчувати. От забуду його і все буде як раніше, спокійно, легко і комфортно. Недавно прочитала у одного відомого пікапера (так, я часом читаю деякі статті про пікап, щоб бути готовою дати відсіч), що стосунки повинні приносити комфорт. А в моєму випадку - це суцільний дисбаланс.  Тільки от щось із середини підказує, що я сама цього хочу…

Ранок прийшов ближче до обіду. Мені все ж вдалося заснути, але голова все - одно боліла і очі запухли. Розбудив  настирний дзвінок. МАМА. Я різко сіла в ліжку, від чого скроні пронизав різкий біль. Піднявши слухавку я спробувала заговорити якомога невимушеніше, однак голос все - одно звучав хрипло і заспано. Довелося зізнатися, що вчора була у нічному клубі. Щоб заспокоїти розхвильовану маму сказала, що з нами був Віталік. це подіяло і родичі врешті сповістили, що після обіду будуть у мене.

Завершивши розмову я подумала, що треба попередити брата, щоб не здав мене.  я піднялася в пошуках його і тут із жахом зрозуміла, що не пам’ятаю чи приходила Іра. Речей її немає. Швидко глянула у ванну і побігла на кухню, де Віталік готував сніданок. Він тільки підтвердив мої побоювання, коли сказав, що не чув щоб подруга приходила. Я кинулася до телефону і тремтячими руками набрала номер дівчини. На фоні страху за близьку людину наша з Ігорем сварка здавалася дитячим ребусом.  На  тій стороні не спішили брати слухавку і холодні лапи страху все більше стискали мене у своїх обіймах не даючи вільно дихати.

- Я слухаю, - почувся сонний голос Іри і я видихнула з полегшенням. Хоча це була вже третя спроба додзвонитися.

- Ти де? - схвильовано спитала я.

- В гуртожитку… - дівчина позіхнула.

- Ти чому на квартиру не поїхала? Ти собі уявляєш, що я напридумувала коли проснулася, а тебе нема. - я майже перейшла на фальцет. - І, взагалі, як ти туди попала?

- Не кричи… - захрипіла подруга. - Ми цілу ніч гуляли з Петею, а гуртожиток відкривають о шостій. От я і вирішила вас не будити.

- Ну ти даєш…. - нарешті видихнула я. - З вами ніяких нервів не вистачить. Так і посивіти недовго…

- Ну не перебільшуй, коли я тобі все розкажу, ти мене зрозумієш. Краще скажи котра година? Ми до церкви не запізнюємося?

Я глянула на годинник - пів на дванадцяту. До Служби Божої залишалося тридцять хвилин. Я стрепенулася і побігла в душ, далі довелося заставити брата чим скоріше відвезти мене до гуртожитку, щоб переодягнутися. У Катедру ми вже не встигали, але у парку поблизу була невеличка красива церква, куди всі троє і відправилися. Я завжди картала себе, коли приходила не на початок Відправи. Адже ми не запізнюємося на літак, поїзд чи автобус, приходимо вчасно на роботу і навчання… тоді чому до Бога не спішимо? Дозволяємо собі заходити і посеред служби…

Дехто із знайомих насміхався із такої ревності і вважав, що краще поспить лишню годину. Були такі, що нарікали на священників, інші говорили, що моляться вдома… Та я рідко вступала в суперечки і доказувала, що молитва у церкві ніколи не зрівняється з молитвою вдома. Це наче коли ти опинився посеред бурі на морі. Так от церква - це великий і потужний корабель, в якому можна сховатися і від дощу, і від високих хвиль.  А дім наче маленька шлюпка… яку навіть найлегший вітер може перевернути.  Хоча… кожен живе як хоче… і розплачуватися буде сам.

Звідти ми вийшли радісні і веселі. На душі запанував спокій і умиротворення. Навіть спогади про минулу ніч не приносили такого болю. Є речі які неможливо змінити і їх необхідно прийняти. Що я і старалася зробити… хоча перед тим як змиритися, варто все таки - спробувати щось виправити. Тому коли ми зайшли у кафе снідати чи то обідати, я зробила замовлення і вийшла на вулицю, щоб подзвонити Ігорю. Хтось скаже, що я слабохарактерна і принижуюся перед ним… напевно так і є. Але ходити потім із роз’їдаючим відчуттям провини і ставити собі без кінця запитання «Чому я не зробила крок на зустріч?» буде набагато гірше. А ще мені дорогі ці стосунки і буде досить обідно, якщо вони припиняться через безпідставне непорозуміння.