Глава 19

Коли я нарешті опинилася в кімнаті, то полегшено зітхнула. Щось останнім часом на мою бідну голову сиплеться забагато інформації. Я не встигаю все переварити… а тут ще й Іра з допитом де я так довго була. Тільки зараз я зрозуміла, що вона теж щойно лише звідкись прийшла, оскільки навіть не встигла переодягнутися.

- А ти куди ходила така розфуфирена? - перебила я її запитання.

- На побачення, - сказала та і таємничо посміхнулася.

- З ким? - тут цікавість заставила відкласти на другий план власні переживання.

- З одним, що писав мені у контактах. Я тобі його показувала. - щось таке пригадую.

- І як? - не вгамовувалася я.

- Нічого особливого, - скривившись відповіла та. - Студент, живе у третьому гуртожитку. Посиділи в дешевому кафе, погуляли по парку і все… - розчарування було написане на її обличчі.

- А ти що хотіла від студента? - І то добре. Напевно і так половину стипендії на тебе потратив, - розсміялася я.

- А ти де була? - змінила вона тему.

- У Франко. - відповіла я і пішла переодягатися.

- Ех… - зітхнула та. - Хоч комусь повезло нормально поїсти… - ми обидві вибухнули сміхом

Коли хвиля істерики минула я все ж розповіла про все, що сьогодні відбувалося. Переказуючи всі деталі, я наче розкладала у своїй голові все по місцях. Все ставало зрозумілішим. І маніакальна турбота Ігоря і наші стосунки з Владиславом. Він поводився дуже достойно і незважаючи на ті дивні слова «Якщо б», не пересікав дружніх кордонів, жодним словом не натякаючи на щось «більше». Це не могло не радувати. Хоча Іра підмітила, що цілком можливо, якщо у нас з Морозом щось піде не так, він не упустить шанс… Та я чомусь не погоджувалася. Я довго дивилася в його очі і не помітила там нічого крім простої зацікавленості. Там не було ні пристрасті, ні бажання, ані відбитку якихось романтичних почуттів. Я для нього новий незвіданий екземпляр… так біологи дивляться на щойно знайдену бактерію…

- Ну добре, - сказала Іра після деяких роздумів. - А звідки ця Інга знає про цю історію? Вона що, їх однокласниця?

-  Не знаю… навряд… вона виглядає молодшою… - я розуміла, що взагалі мало що знаю про своїх нових знайомих. - Мене більше цікавить, звідки вона знає про наші стосунки з Морозом… - ця думка наче сніжка вдарила у мою голову. - Вона бачила мене один раз і то в парі з Владиславом…

- Може їй Ігор тоді на виставці про тебе розказав… - припустила подруга.

- Не знаю… чим дальше, тим все більше заплутується… як у якомусь бразильському серіалі… - я потерла скроні, у яких все посилювалася біль.

- При чому дешевому… - додала та і позіхнула.

- Це точно… ну що йдемо спати? - моя голова так і просилася до подушки.

- Йдемо… - задумливо відповіла подруга і я підвелася із-за столу. - Ой, ні, - скрикнула вона,  а мною аж підкинуло. - Я геть забула тобі сказати! - я округлила на неї очі. Ну що ще могло статися? Що ж за день такий… - Зайди вконтакти там тебе Мороз у друзі додав.

Я полегшено зітхнула. От же ж вміє налякати! Та не сказавши їй ні слова,  все ж всілася за комп’ютер. Він у нас був один на двох. Його привезла Іра. А мені батьки обіцяли на день народження ноутбук. Взагалі комп’ютер у мене теж є, але вдома. Ми вирішили, що два в одній кімнаті то забагато. А оскільки секретів у нас не було, то все цілком влаштовувало.

Я відкрила його профіль і мимоволі залюбувалася аватаркою. Він на ній таким серйозний, вдумливий… сидить на лавочці у якомусь парку. Погляд відведений кудись в далечінь, руки складені у замок. Загадковий, привабливий, магнетичний…  

Скоріш за все це ще у Києві, оскільки фото літнє. Пройшовшись по сторінці нічого нового я не найшла. Інформації мінімум, знімків теж не багато… зате дописів на стіні від різних дівчат сотні… а може і тисячі… Я скривилася і переглядаючи ті картинки із котиками, зайчиками, смайлики, натяки і відверті зізнання. Чому дівчата так себе принижують? Невже вони думають що цим можна по-справжньому зачепити хлопця? Я навіть перша не можу добавити хлопця у друзі, не те щоб писати… може у мене застарілі погляди? Все таки, я трохи дивна… і не розумію, що він знайшов у мені…

Закривши його сторінку, довелося відписати ще кільком друзям. Часу на соцмережі тепер обмаль. Вкотре позіхнувши, я вирішила перевірити ще пошту і йти спати. Зі спаму та інших непотрібних листів мій погляд виловив повідомлення із великим прикріпленим файлом. Адрес відправника був знайомий rostik.1992@mail.ru … відкривши вордівський файл і переглянувши інформацію моєму здивуванню не було меж… Там були всі готові лабораторні роботи з інформатики до кінця семестру… це що така оригінальна форма вибачення? І що мені тепер із ним робити? Наші з ним стосунки як зім’ятий папір, як не рівняй, таким як раніше він вже не стане… але і не скористатися таким подарунком було б по-дурному…
Я поділилася новиною з подругою, на що вона спокійно видала, що це найменше, що він міг зробити, щоб хоч трошки загладити свою вину.  В голові шуміло, а на думку сплила фраза головної героїні фільму Віднесені вітром «Я не хочу думати про це сьогодні. Я подумаю про це завтра». І взявши з неї приклад я виключила комп’ютер і попленталася спати.

Наступний ранок зустрів нас приморозком і ми пожаліли, що не одягнулися тепліше. Вперше, за довгий час довелося добиратися маршруткою і я зрозуміла, наскільки моя вчорашня вранішня істерика, через авто, яке прислав Ігор, виглядала по-ідіотськи. Зараз я б не була так категорична… але пізно посипати голову попелом… як то кажуть, за що боролися…

На третій парі з інформатики, я все ж наступила на свою гордість і здала ту лабораторну, що прислав Ростислав. Сумління прокинулося і почало гризти…  тому я витягла телефон і написала йому смс «Не варто було це робити. Але все - одно дякую». Легше чомусь не стало. Напевно прийшло розуміння того, що я власноруч створюю ще одну проблему на свою нерозумну голову. Але на даний момент нічого кращого придумати  не могла. Та й подруга мене підтримувала, адже це грало їй на руку. Вона просто підставляла свій варіант до готової лабораторної і через десять хвилин роботи все було готове. Та відчуття, що мені це ще вилізе боком не полишало. І Ігорю про це не варто говорити…
Під кінець пари телефон завібрував сповіщаючи про смс. Сподіваючись що воно від Мороза, я швидко схопила апарат, але тут наступила легка хвиля розчарування. Ростик «Катя, я розумію, що вже нічого не повернути. Але прошу, не лякайся мене, коли проходиш повз. І я все ще надіюся, що з часом зможу побачити в тобі, якщо не приятеля, то хоча б  репетитора з англійської». Кілька раз прочитавши повідомлення, я все ще не знала чи варто щось відповідати. Навряд чи я зможу знову займатися з ним. Та зараз чомусь відчувала себе зобов’язаною йому. Іра, прочитавши повідомлення лише фиркнула і сказала, щоб я викинула дурні думки з голови, адже в нас є зараз важливіші справи. Треба купити Галі подарунок.