Глава18

- Дарма ти йому всього не розповіла, - сказала Іра, коли я трохи прийшла до тями і розповіла, про все що було.

- Я не змогла… - мої очі опустилися від сорому.

- Тягнути дальше стає небезпечно… - попередила подруга, розмішуючи ложкою чай.

Я це і сама прекрасно знала, та мені забракло мужності.

- Його стає дуже багато у моєму житті… - поділилася я своїми думками. - І я не знаю як на це реагувати.

- Не грузися… - відповіла та набиваючи рот тортом. - Хлопець закохався, от йому і зриває дах від ревнощів.

- Ти думаєш? - засумнівалася я.

- Ти б бачила збоку, як він на тебе дивиться, - вона посміхнулася і закотила очі.

- Як на вермішель швидкого приготування… - та… жарт невдалий, хоча подруга сміється… і це добре, хоч комусь весело.

Я махнула на неї рукою і приступила до навчання. Та важкі думки все більше насідали на мою бідну голову, не даючи зосередитися на економіці. Я не розуміла свого стану. Чомусь, коли я поряд з Морозом все просто і зрозуміло. Та зараз наодинці сумніви все більше розросталися. Я бажала і небажала його одночасно. Мені добре поруч з ним, та розуміння, що це ненадовго наче розбита ялинкова прикраса все більше впивалися у мою шкіру. Я вкотре потрясла головою і повернулася до розрахунків. Не вистачає ще через нього залишитися без стипендії. Ця думка отверезила і я до першої ночі активно робила домашні завдання. Іра ж справилася швидше і скучаючи позіхала, поправляючи манікюр.
Як раптом в неї затризвонив телефон. Я майже відразу зрозуміла, що це був Петя. Він щось спитав про мене і подруга коротко відповіла, що все впорядку. Далі ж майже годину вони говорили ні про що. Я не особо вслухалася  в їх  розмову, та у Іри все було на чолі написано. Вони фліртували,  тихо хіхікали...

- Запрошував на побачення? - спитала я, коли ми вже лежали в ліжку.

- Угу… - відповіла та.

- І що ти? - допитувалася я.

- Сказала, що подумаю. - зітхнула подруга.

- Тягнеш час чи даєш собі можливість подумати?
- Він класний, веселий, добрий… але, коли я сьогодні почула, як Мороз розписав ваше майбутнє з Ростиславом, зрозуміла, що таке саме чекає і мене з Петром… - холодно видала та.
- Ну ти не перегинай. Він доволі розумний і амбіційний. І думаю, що від чимало доб’ється… - мені хотілося захистити хлопця.

- Це лише перспективи…  - видихнула та.

- Дай йому шанс, а послати завжди встигнеш… - на цих словах ми нарешті лягли спати.

Сон був глибоким, спокійним, але ранок настав занадто швидко. Ледве розплющивши очі я застогнала і вкотре пообіцяла собі, що як прийду додому, ляжу спати. Вмивання холодною водою трохи збодрило і стало легше. Хоча те, що ми піднялися швидше було на краще, оскільки ми навіть встигли випити чаю і з’їсти бутерброд. Збиралася я доволі прискіпливо, очікуючи, що за нами знову приїде Ігор.  Останній раз покрутившись перед дзеркалом залишилася задоволена своїм виглядом. 
Таксі  навіть не замовляли, оскільки обидві вже звикли до комфортної доставки.

Як же  я не виношу сюрпризи! Вийшовши на двір мій погляд ніде не знаходив червоної мазди. Розчарування вже почало повільно підступати до горла, як раптом…

- Пані Катерина? - я повернулася на грубий голос і побачила високого атлетично складеного чоловіка середніх років. На ньому ідеально сидів чорний діловий костюм, який доповнював такого ж кольору вузький галстук і пальто.

- Взагалі-то панянка… - здивовано видала я.

На що він лише кивнув і продовжив.

- Мені велено доставити вас і вашу подругу до університету. - його голос звучав сухо і твердо. Наче у робота.

- Ким велено? - хоча я здогадувалася.

- Ігорем Миколайовичем… - відчеканив той і відкрив двері чорного гелентвагена.

Він все таки це зробив! - пронеслося у моїй голові. Він приставив до мене охорону! Гнів почав закипати у венах. Та як він сміє так зі мною поводитися?! Я йому що річ якась, що з якою не рахуються і роблять, що хочуть! Ну, ні… я під твою сопілку не танцюватиму.

- А де сам Ігор Миколайович? - якомога спокійніше спитала я.

- У нього важлива зустріч. - не змінюючи тон відповів той.

- То передайте йому, що я подібних послуг не потребую! - мій голос звучав наче крига.

Я розвернулася до Іри яка цікавими очима розглядала чоловіка і збиралася гордо піти геть, як мене міцно вхопили за лікоть. Озирнулася і гнівним поглядом зміряла цього наглого робота. Потім вирвала руку і голосно сказала!

- Що ви собі дозволяєте!

- У мене наказ. - все так же рівно відповів той.

- Так це ваші проблеми, мені ж Мороз наказувати не може!

- Кать, він про тебе турбується, - спробувала заспокоїти мене Іра.

- Турбується?! Іра, він тільки вчора погрожував приставити до мене охорону, а сьогодні я бачу ось це! - я махнула рукою в бік чоловіка, який із таким же кам’яним виразом обличчя стояв і терпеливо споглядав на це все. - Це вже переходить всі рамки!

- Ну чому відразу охорону, Катя. - спокійно заговорила подруга. -   Може це просто водій, який лише нас відвезе. - вона знову глянула на неочікуваного гостя.

- Я не водій. - озвався той. - Я начальник служби безпеки.

- Ось! - вигукнула я. - Що і треба було довести!

- Та мені не поступало ніяких інших розпоряджень, крім того щоб довести вас до університету. - від цих слів я розгубилася.

- От бачиш. - сказала Іра. - Чого ти взагалі так шумиш?

І тут до мене дійшло, насправді я злюся не через охорону, а через те, що Ігор не приїхав. Я  ж так чепурилася саме для нього. А тут облом… та визнати власну дурість  важко. А ще тривожило те, що він дуже багато робить для мене, на щось сподівається, а я так і не сказала йому правди.

- Поїхали? - озвався охоронець.

Та я негативно закивала головою і глянула на подругу.

- Як же я розплачуватися за все це буду, Ір? - тихо сказала їй.

Вона не розуміючим поглядом  оглядала мене. та на пояснення немає часу. І так вже напевно запізнюємося, тому я швидко взяла ї під руку і рушила. Тат тут перед нами, наче стовп, знову виріс той чоловік.