Глава 16

ДОБРОГО ЧАСУ ДОБИ,  МОЇ ЛЮБІ ЧИТАЧІ 😊 ВИБАЧТЕ ЗА ТАКУ ТРИВАЛУ ПЕРЕРВУ. ПОСТАРАЮСЯ ВИКЛАДАТИ ПРОДОВЖЕННЯ ЧАСТІШЕ))  ДУЖЕ ТІШУСЯ КОЖНІЙ ЗІРОЧЦІ,  ПІДПИСЦІ І КОМЕНТУ))  ВОНИ СТИМУЛЮЮТЬ МЕНЕ ТВОРИТИ ДАЛЬШЕ)) А ЗАРАЗ ЛОВІТЬ НОВУ ГЛАВУ)  ПРИЄМНОГО ЧИТАННЯ) 

Вона кивнула і заштовхала мене всередину.

- Ходім до мене, трішки поговоримо.

Напевно хотіла пояснень, або просто побазікати. Відмовлятися було б негарно з моєї сторони, все - таки вона мене впустила і фактично спасла від ще одного скандалу і емоційного надриву.

- Симпатичний хлопець, - видала консьєржка наливаючи  у кружки чаю. Видно розмова затягнеться...  Ну і вечір... - І на вигляд доволі пристойний.  Але з таким як він треба бути обережною. У ньому відчувається неабияка сила і не тільки тіла, але й духу. Та він поки що  занадто молодий і ще не вміє це приборкувати і правильно  використовувати.  Але з часом все стане на свої місці... .

- Ох… якби ви знали хто він насправді, - зітхнула я.

- І хто ж… - якось вже аж надто загадково посміхнувся ця жіночка

- Син нашого мера, - сказала я таким тоном наче відкривала страшну таємницю.

- А я знаю. - спокійно відповіла  та. Мої брови поповзли вверх від здивування. - Він схожий на свого батька. Однак,  тільки зовнішньо. А от внутрішній світ набагато чистіший і разом з тим  складніший. Сподіваюся старий не зіб'є його з правильного шляху.  

Я не зовсім розуміла про що вона говорить,  та уточнювати не стала.  Інакше наша розмова затягнеться до ранку.  

- І що мені робити? - спитала радше в себе

- Не знаю… якщо вже ти сама в собі розібратися не можеш, то чим я зараджу? Хоча одну пораду все таки дам. Слухай свого серця і узгоджуй дії з розумом. - вона посміхнулася і сьорбнула гарячого чаю.

Теж мені порада. Легше взагалі не стало. Як мені слухати і одне і інше, коли вони суперечать одне одному. Мізками я розумію, що у наших з ним стосунках пора ставити крапку. Все це заходить занадто далеко. І це він ще не знає моєї таємниці. Він ніколи не прийме мене справжню. І чим більше ми спілкуємося тим більше я в цьому переконуюся. Але наївне серце все ж сподівається на чудо. Воно розривається від думки, що я більше не побачу тих бездонних аквамаринових очей, які дивляться на мене з такою турботою і лагідністю. Хоча більше часу вони холодні і байдужі, та я знаю, що це просто маска. Не почую глибокого чуть хриплого голосу, який грає на струнах моєї душі наче на арфі. Стає сумно від розуміння, що я більше не відчую його неймовірної енергетики, яка наповнює мене силою. А запах… я його досі відчуваю на собі. Він проникає під шкіру, хвилює кров і заставляє розум і серце на якийсь час знаходити компроміс. І кого з них мені слухати.

- Я тобі не розказувала про своє перше кохання. - після кількох хвилин мовчання і думок про своє, заговорила тітка Надя. Я лише негативно захитала головою. - Коли я закінчувала десятий клас, на дискотеці познайомилася з одним хлопцем. Орест. Високий, чорнявий, з красивою посмішкою і сірими очима. На нього ззиралися всі дівчата, та він вибрав мене. Характер у нього був доволі сильний і твердий, та мені вдавалося обходити гострі кути і лагідністю та ніжністю пом’якшувати цю сталь. Поруч зі мною він ховав свої пазурі і ставай добрий а поступливий. А як він признавався мені в коханні… - вона замріяно дивилися в чашку з чаєм і на кілька хвилин заглибилася у інший світ. - Я знала, що він один єдиний на все життя. Якось він повідомив, що його забирають в армію. Це був наче удар під дих… Не знаю чому, адже йому на той час було двадцять і він вчився в нафті… та я пообіцяла чекати його скільки потрібно. Він кожен день писав мені листи… навіть вірші присвячував. - на очах жінки забриніли дві скупі краплі. - Так тривало рік. Йому дали невелику відпустку, та він мені нічого не сказав, хотів зробити сюрприз. А мене, за іронією долі, в той час відправили на практику у Севастополь. Ми так і не побачилися тоді… зате, коли я приїхала моя найкраща подруга повідомила, що вона вагітна від нього. Я не сприймала цього, не хотіла вірити, впала в істерику. А вона тільки зібрала свої речі і поїхала туди до нього… пів року я не тямила себе від горя. Закинула інститут, якби не батько, то мене б звідти вигнали. Листи від Ореста все ще приходили… хоча і все рідше. А потім перестали… та я і не відписувала. Тоді мене буквально врятував його друг Вася. Згодом він запропонував одружитися і я погодилася. Не через те, що я закохалася, а просто із вдячності. Мені здавалося він зможе вилікувати мене від тієї хвороби. Тоді ж я дізналася, що Орест визвався добровольцем на війну. Мене розривали від протиріч почуттів. З однієї сторони я переконувала себе, що мені повинно бути байдуже, а з іншої… ох… Через десять років він повернувся додому з нагородами і почесними званнями. А ще з дружиною… та це не була моя подруга. Не знаю куди вона поділася і чи була насправді вагітна. .. Хоча  зараз це не принципово. Я прожила гарне життя з Василем. Він до кінця мене дуже любив і леліяв. І мені жаль, що я не відносилася до нього так як він заслуговував. Та зараз вже пізно…  - вона замовкла і з очей полилися  сльози.

- А як же Орест? Ви бачилися? - мене зараз більше цікавила історія кохання ніж її покійний чоловік. Хотілося хеппі енду.

- Так… - вона шмигнула носом. - Ми кілька разів бачилися, навіть раз поговорили… та це нічого не змінило. У кожного була своя сім’я.

- А зараз? - докопувалася я.

- А я не знаю де він. Здається переїхав в Америку до дітей…

Далі я не випитувала. А тітка Надя крадькома вибирала скупі сльози. Я так і не зрозуміла за ким вона плакала. Хоча  я теж у своєму репертуарі. Довела жінку до сліз. А вона ж просто хотіла відволікти мене. Я підійшла і міцно обійняла її. Ми ще трошки поговорили і я врешті пішла до себе.

Історія кохання цієї вахтерки лише додала мені впевненості, що я приймаю правильне рішення. Як не крути ми з Морозом не пара і нічого доброго ці стосунки не пророкують. Тільки як донести це до власного серця? Яке вперто не хоче відпускати…