Глава 13

От я і розповіла їй все. І про його дзвінки, які я скидала, і про сцену на автовокзалі, і про друга з дівчиною. Все було ніби логічно, та щось все одно бентежило. А може я собі просто надумую? Фантазія в мене огогого… як каже Іра, я скрізь шукаю підставу. Хоча не скрізь можу її знайти. Ігоря вічно безпідставно звинувачую, а у Ростика не помітила подвійного дна. Хоча подруга мене попереджала.

По дорозі в супермаркет вона з захопленням розповідала про своє побачення. Її очі сяяли наче дві зірочки, а з обличчя не сходила посмішка. Напевно я така сама, коли про Ігоря розповідаю.

- Привіт окрасо днів моїх, - почула я за спиною, коли вийшла з гуртожитку. - Це тобі. - він вручив мені букет фантастично красивих білих лілій. Я вдихнула їх легкий аромат. - Я купив їх ще в обід, але так і найшов нагоди віддати. Що, знову мимо цілі? - він скорчив гримасу.

- Ти вже близько… - я посміхнулася і поцілувала його в щоку.

- Ну що, куди поїдемо? Ресторан, клуб, боулінг... - перечислив він, коли ми вже сіли в авто.

- Є одна ідея… готельно-ресторанний комплекс «Льодова арена». Знаєш де це? - він кивнув головою і ми поїхали.

- Я думав ти мала на увазі ресторан... - сказав хлопець взуваючи ковзани.

- Ти мені уже показав, як відпочивають багаті. А я тобі покажу розваги простих студентів. Ти коли останній раз катався на ковзанах?

- Ммм… не пам’ятаю… але колись навіть займався фігурним катанням…

- Правда? - здивувалася я.

- Ага… мені тоді було п’ять років… - я розсміялася  і потягла хлопця на кригу.

І що почалося... Спочатку я ніяк не могла відірвати його від бортика. Потім  намагалася навчити його хоч трішки тримати рівновагу. Це все одно, що ведмедя на лід випустити. Скільки разів ми падали не злічити. Проте  було весело. Спочатку хлопець трохи бурчав, та потім ввійшов у смак і ми вже разом реготали над  нашим фігурним падінням. Він кожен раз старався пом’якшити моє падіння і робив так, що падала я на нього. Хоча це справедливо. Він був винуватий у тому, що я не можу встояти на ногах. Адже втримати такого ведмедя я не могла. Десь через годину нам вдалося навіть зробити круг, жодного разу не поцілувавши кригу.

Коли ми вже втомлені під’їжджали до бортика Ігор раптом спіткнувся і повалився на кригу, вибивши ще й мене з рівноваги. Не знаю як я опинилася під ним і навіть не вдарилася. Розплющила очі. Відчула важке гаряче дихання... його обличчя було у кількох сантиметрах від мого. Заглянула  у вічі і на деякий час там загубилася. Зараз вони були наповнені  захопленням і якоюсь дитячою радістю. А ще там гуляла вдячність. І... Бажання... Серце зробило кульбіт, а губи приготувалися до поцілунку. Він повільно зменшував і так мізерну відстань між нами, розтягуючи солодке  очікування. Коли нерви вже стали на межі і я готова булк вже сама проявити ініціативу, як він швидко  поцілував мене у замерзлий ніс, піднявся і різким ривком поставив мене на ноги.

- Ну що, тепер їсти? - спитав, коли ми перевзувалися. - Тут чудовий ресторан.

- У мене є краща ідея…  - я таємничо посміхнулася.
Їхали зовсім недовго, проте дорога була не з найкращих, ще й без ліхтарів. Я уважно вдивлялася, щоб не пропустити поворот. Нарешті показався невеликий дерев’яний будиночок. На ньому світилася скромна вивіска «Пічка». Взагалі він був якимось чудернацьким, наче з казки про Бабу Ягу. Гострий дах, маленькі круглі вікна і перекошені сходи… а ще  обтягнений навколо гірляндами, як перед новим роком.

Хлопець окинув скептичним поглядом цей сумнівний заклад і повернувся до мене.

- Може краще в ресторан? - вираз його обличчя говорив про явне небажання сюди заходити.

- Боїшся? - я розсміялася, відстебнула ремінь безпеки і вийшла з авто.

Ігор обережно відчинив криві двері, які відізвалися противним скрипом. Ми зайшли у приміщення з доволі скромним інтер’єром, але зате з неймовірними запахами, від яких починали текти слинки. Біля стійки замовлень нас зустріла миловидна злегка повнувата жінка років п’ятдесяти у білому переднику. Я замовила нам дві порції чебуреків, томатний сік і воду з лимоном. Після чого ми сіли за дерев’яний до блиску відполірований столик.

- Чебуреки? Катя ти серйозно? Ти хоча б знаєш, що там за м'ясо? А транс жири?  - Ігор нервово озирався навколо себе.

- Я знаю, що там за м'ясо. Ця жіночка, вона ж власниця, регулярно купляє в нашому селі свинину. Зокрема і у моєї мами. А щодо жирів, то мене це мало хвилює. Я не боюся поправитися. Чи ти переживаєш за власну фігуру? - він кинув на мене колючий погляд.. - А може тебе не влаштовує статус даного закладу і його контингент. - я злегка махнула рукою на відвідувачів. - Ти ж звик до більш респектабельних ресторанів, вишуканого інтер’єру. Не комільфо їсти з простолюдинами? - я прискіпливо розглядала обличчя хлопця, а він нервово барабанив пальцями по столі.

- При чому тут статус? Для мене це не важливо. Я думав, що ти вже це зрозуміла. - холодно відповів він.

- Ну тоді ласкаво просимо у мій світ. - я відкинулася на кріслі і посміхнулася. - Я тобі покажу, що найсмачніша їжа може бути дешевою, розваги - майже безкоштовними, а справжні емоції і почуття за гроші не купиш. - його незадоволення змінилося здивуванням.

Він відкрив рот, щоб щось відповісти, але нам принесли наше замовлення. Жінка все акуратно розставила, побажала смачного і привітно посміхнувшись пішла. За це я і любила цей заклад. Тут посміхалися щиро, а не як d дорогих ресторанах - холодними завченими посмішками, особливо після чайових.

- Спробуй, - підштовхувала я хлопця, який все ж вагався. Я відкусила кусень хрусткого чебурека, закрила очі і протягнула. - Ммммм… як смачно. - а відкривши очі,  помітила, як заблищали вони у Ігоря. Відламала кусень кулінарного виробу і простягнула Ігорю. Він відкрив рот і взяв злегка зачепивши своїми гострими зубами мого пальця, від чого по тілу пронісся електричний розряд. Поспішно забрала руку, та Ігор нахилився до мене і майже пошепки сказав.