Глава 11

Зайшовши до кімнати я побачила  подругу, яка сиділа за столом і наполегливо вчилася.

- Ну нарешті. - вона підскочила з крісла.  - Я вже тут палаю від нетерпіння. Ну розказуй.

Я повільно скинула пальто і чоботи, налила собі в кружку води з лимоном і всілася за стіл.

- Ого, ти пишеш семінар. Я зовсім забула… - сьогодні доведеться сидіти допізна. Хоча так мені і треба. За своїми амурними справами геть забула про навчання. Захотілося дати собі доброго копняка.

- Я тільки почала, оскільки сама недавно прийшла. - відповіла подруга. - Ти краще розповідай як все пройшло. Де ви були? Я просто бачила його авто біля гуртожитку, а вас в ньому не було. - вона дивилася на мене очима повними цікавості.

Добре всівшись я видала їй все що було. При чому з коментаріями.  

- А я знала, що його дивній поведінці є логічне пояснення. - видала подруга, вислухавши мою оповідь.

- Є,є… ти краще розкажи мені, що було після того як я пішла. Як відреагував Ростик на те, що я не повернуся? - радісний вираз злетів з обличчя подруги і вона відразу ж посерйознішала.

- Ой, Кать… тобі варто самій поговорити з Ростиславом. Схоже, він ревнує… як тільки ти пішла з Ігорем, він місця собі не знаходив. Весь час поривався йти за тобою. А коли я повідомила, що ти не повернешся, то вдарив кулаком по столі десь пішов. Ми знайшли його у клубі. Петя з ним про щось довго говорив, а потім махнув рукою і повіз мене додому. А Ростик залишився.

Тільки любовного трикутника мені не хватало. Що з цим хлопцем робити? Та й що він взагалі собі на придумував? Ми ж самого початку домовилися, що будемо лише друзями. І як мені тепер з ним спілкуватися? Які слова підібрати, щоб не втратити друга. Все таки він доволі цікава особистість і мені не хотілося б припиняти з ним спілкування. А ще лабораторні з інформатики, - підказав егоїзм. Це не головне! Заткнула я цю противну думку.  Цікаво де він зараз? Може б то йому подзвонити. Лише б не погіршити ситуацію… а чого власне я боюся? Він доросла людина, повинен все зрозуміти.

Я набрала його номер, але голос сказав, що він поза зоною досяжності. Попросила Іру подзвонити до Петі, може він з ним. Та відразу відмовилася, але бачачи як я переживаю, все таки переступила через свою дівочу гордість і зателефонувала своєму залицяльнику. Той підняв слухавку лише з другої спроби. Виявилося, що вони у спорт-барі дивляться бокс. А ще сказав, щоб я  поговорила з Ростиком завтра.

Внутрішні переживання трохи вляглися і ми з подругою приступили до навчання. Відразу зосередитися книзі з документознавтва було не легко. Але я заборонила собі думати про хлопців і врешті втягнулася в таємничий процес створення і обробки документів..

Наступного ранку я прокинулася з головним болем. Тішило лише те, що сьогодні п’ятниця, і вже ввечері я буду сидіти за столом зі своїми найріднішими. А ще попереду два вихідних. Без жодного ентузіазму поробила всі вранішні процедури, причесалася, нафарбувалася і пішла робити гарячі бутерброди, поки Іра ще крутиться перед дзеркалом.

- Викликати таксі чи не варто? - спитала подруга фарбуючи губи.

- Думаю не варто… - я зашарілася, а подруга лише підморгнула.

Спускалася по сходах я у вже більш-менш доброму настрої, очікуючи зустріч з моїм… ем… як би його назвати… хлопцем? Ні, ще рано… з моїм… другом? Ой… був уже у мене друг. Залицяльник? Ну, ми начебто вже пройшли цей етап… мій…  кого він мені нагадує? Лицаря? Ну є трохи… хоча скоріше… ведмедя. Точно, ведмедя… сильного, відважного, грубого, наглого і самозакоханого ведмедя. А ще теплого і м’якого… коли перестаєш боятися, розумієш, що в його лапах можна сховатися від будь-кого і будь-чого… тільки чи зможу я сама вирватися з цих лап? Навряд… поки він сам не захоче мене відпустити. І що тоді буде зі мною…

Я вже вийшла на вулицю і озирнулася в пошуках залізного коня. Однак ні авто ні його хазяїна в полі моєї видимості не було. розчарування почало розливатися у моїх грудях, як раптом хтось позаду обійняв мене.

- Привіт, світло очей моїх. - почула я низький шепіт біля свого вуха. Серце пропустило удар, а радість знову запанувала в душі.

- Привіт… - я повернулася до нього. Він вручив мені букет рожевих піонів.

- Ти все ще не покинув цю ідею? - спитала я вдихаючи ніжний аромат квітів.

- Я слів на вітер не кидаю. Знову не попав? - він подивився на мене своїм магнетичним поглядом.

- Я дуже люблю піони, однак це не зовсім ті квіти. - я потопала в його блакитних озерах.

- Ну, не страшно… у мене ще багато ідей і можливостей.  Пішли дівчата. - він обійняв мене за талію і глянув на Іру, яка в цей час стояла в кількох метрах від нас і щось розглядала в телефоні.

Зробивши кілька кроків ми стикнулися зі ще одним сюрпризом. На горизонті замаячила русоволоса голова Петра.

- Привіт, а я за вами. - він з цікавістю розглядав наше тріо. Ігор чомусь притягнув мене до себе. Мітить територію чи що?

- Що ти тут робиш? Я тобі вчора здається все сказала. - голос подруги прозвучав надто різко. Аж мені неприємно стало, а що говорити про бідного хлопця.

- А я не до тебе. - спокійно відповів той. - Мені з Катею поговорити треба. - він кілька секунд вперто вдивлявся в Ігоря, а потім продовжив. - Але напевно вже іншим разом.

- Щось сталося? - я хотіла підійти ближче до хлопця, та Ігор не дозволив, тримаючи міцно за талію. Кинула на нього недобрий погляд, та він жодним чином не відреагував.

- Ні, Кать. Все в порядку. Нічого термінового. Іншим разом поговоримо.

- Якщо все прояснили, то сідай в машину. - мені його тон не сподобався. Ні не так. Мене взагалі дратувало те, що Мороз поводиться зі мною наче з приватною власністю. Я взагалі-то людина. Тільки-но зібралася йому все виказати, як цей варвар відкрив дверцята і буквально щаштовхав мене у салон.

- Ні, лялько. - звернувся він до Іри, яка теж збиралася сісти у авто. - Ти з нами не їдеш. Тепер у тебе персональний перевізник. З ним і домовляйся. - я спочатку подумала, що він жартує, але хлопець був абсолютно серйозний.