Глава 6

Гучний стук у двері заставив здригнуся двох молодих людей.

- Катерина Станіславівна, у вас через 15 хвилин зустріч у мерії. Ти не забула? - защебетала секретарка.

- Забула... - дівчина все ще перебувала під впливом спогадів. Фантомні відчуття минулого ніяк не хотіли відпускати її у реальність.

- Чекай, яка зустріч? Я хочу знати що було далі. - запротестував юрист.

- Нічого цікавого не було. Жили довго і щасливо тому що більше так і не зустрілися. - вона почала швидко збирати всі необхідні речі і документи для переговорів.

- Не вірю. Катя, давай ти відміниш зустріч, всеодно навряд чи встигнеш. - хлопець захопився і хотів дослухати історію до кінця.

- Все, я побігла. - вона чмокнула його в щоку і вибігла з кабінету.

На парковці на дівчину чекав ще один сюрприз. Виїзд їй перегородив чийсь величезний джип. Глянула на годинник залишалося 10 хвилин. Мерія знаходилась поблизу але запізнитися навіть на дві хвилини вона не могла собі дозволити. Озирнулася в пошуках власника авто, але нікого схожого не знайшла.  Від безсилля пнула ногою величезний колесо. Автівка ніяк не відреагувала на такий  варварський жест. Шарпнула за ручку дверей,  але сигналізація теж не спрацювала. Роздратування почало рости в геометричній прогресії і перетворювалося в справжню злість.

- Чия це машина? - якомога спокійніше запитала дівчина у охоронця який щойно підбіг.

- Це моя авто і перестань над ним знущатися. - почувся позаду до болі знайомий баритон.

- То забери його.  Може ти не помітив але заблокував мені виїзд. - під його пильним поглядом вона дещо знітилася але відступати не збиралася.

- Я знаю. - спокійно відповів той.

- Тобто це було зроблено навмисно? - Хто б сумнівався, видав внутрішній голос

- Поїхали побідаємо, - як ні в чому не бувало запропонував він.

- Ти серйозно? - вона витріщила свої великі чорні очі. -  У мене зараз важлива зустріч.

- То відміни її. - і це була не пропозиція. Це був наказ хоч і добре завуальований.

- І не подумаю. Навіть якби в мене не було жодних планів я б все - одно з тобою не пішла.

Він глибоко вдихнув, намагаючись втримати контроль над власними  емоціями.

- Нам є що обговорити, сідай в машину.  

Вона зробила крок назад. Він давив на неї своєю аурою, своїм поглядом,  своїм запахом.

- Ми вже все обговорили. - голос здригнувся. Їй хотілося пошвидше забратися від нього.

- Ні, не все... - всього пара швидких кроків і він в кількох сантиметрах від неї.

- Мороз, для чого весь цей цирк? Чого ти добиваєшся? - зашипіла вона. Насправді їй дуже хотілося крикнути, але привертати зайву увагу - це підривати собі репутацію.

- Тебе. Собі. - тихо відповів він.

Коротко.  Чесно. Відверто. Така відповідь на кілька секунд вибила її з колії.

- Я не знаю, яку гру ти затіяв, але я брати участь не збираюся. І якщо ти зараз же не заберешся звідси, а ще краще з мого життя, то я..

- Що ти? Покличеш охорону? Нажалієшся генеральному?  Чи побіжиш плакатися своєму хахалю?

- З тобою я і сама справлюся. І ти не будеш мені диктувати що робити і до кого бігти!

В їхніх очах полихало вогнище, а напруга стояла така, що можна було телефони заряджати.

Він нахилився і прошепотів їй на вухо.

- Запам'ятай! Ти будеш робити те, що я скажу, зустрічатися з тими, з ким я скажу, і думати про того, про кого я скажу.

Тут усі замки зірвало і вона з усієї сили вліпила йому дзвінкого ляпаса. Однак він навіть не здригнувся. Лише в очах з'явилася непроглядна лякаюча темнота. Він схопив її за руки і добряче тряхнув, так що вона ледь не вдарилася об дверцята його машини.

Захисна стіна, що вона вибудувала, з гуркотом завалилася.  А саму дівчину почали наповнювати вже давно забуті почуття... Страх... Незахищеність... Безсилля... Нервова система дала збій і до очей почали відступати сльози... Прийшло чітке розуміння того, що протіа нього їй не вистояти... Капкан закрився

- Кать... Катрусь... - він споглядав, як по її щоці повільно сповзає сльоза, і щось всередині плавилося. Злість відступала, віддаючи своє місце тривозі. Він її ламає. Знову. - Дівчинко моя... - хлопець схопив її за плечі намагаючись витягнути з того стану у який сам же і вкинув, як раптом відчув холодний дотик металу до своєї голови і характерний звук. Клац. Пістолет.

- Заберіть руки від Катерини Станіслівни. - почувся позаду низький грубий голос.

Це привело до тями і саму Катерину. Вона повернула голову і глянула на начальника служби безпеки.

- Не варто Олег. Він того не вартує... - її призирливий погляд вколов його наче сотня голок.

- Цікаво, якщо я тебе зараз поцілую, він мене застрелить? - в його голосі чулася лише насмішка і не було навіть натяку на недавню турботу.

- Ризикнеш життям заради короткого обміну слюнями? - вона криво посміхнулася.

- Доволі роматнично, не знаходиш? Так і бачу заголовки статей "Смертельний поцілунок". Або "Поцілунок ціною в життя". Любов і смерть завжди поруч. Правда? - він все-таки опустив руки і зробив пів кроку назад, щоб вона могла спокійно випрямттися. Однак охоронець не спішив відводити дуло пістолета.

- Не правда. Поруч зі смертю завжди ненависть. Вона її бажає і водить за собою. А  любов  там, де життя. Гармонія. Радість. Вона все наповнює змістом. Оживляє. Загоює. Дає силу жити далі... І нічого романтичного в твоїх діях не бачу. Лише безпросвітню дурість.

- Ну, що ж... Бачу Катерина Станіславівна повернулася у своє звичне амплуа Крижаної Леді. Тільки знай, це ще далеко не кінець. В тебе є тиждень, на залагодження всіх проблем. Наступного понеділка чекаю тебе у своєму Київському офісі. Інакше... Ну ти знаєш... 
Він посміхнувся так, що по спині поповзли мурашки.  Нахилився до неї і прошепотів.

- Ти справді наївно подумала, що виграла цю битву? Тобі шах і  мат, моя царівно.

Він схопив її за талію і наче ляльку переставив на метр дальше від свого авто. Швидко сів за кермо в через кілька секунд за ним і сліду не залишилося