Глава 5

- Привіт красотки. Карета подана. - сказав він приємним низьким голосом-

- Це жарт такий? -  я ледве вижала з себе ці слова.

- Виховані люди спочатку вітаються, - це вже був тон вчителя.

- Ага, з Новим Роком, - буркнула я, на що він тільки розсміявся.

- Підвезти, снігурочки?

- Дякую, не треба, - я спробувала його обійти, та він не дав цього зробити.

- Що ти хочеш? - вже голосно сказала я.

- Допомогти тобі цілою і непошкодженою добратися до університету.

- Це акт доброї волі?

- І так і ні.

- Як це розуміти?

- Сідай в машину і я поясню.

- Ну ні, я…

- Так, - перебила мене Іра, - Це вже не смішно. Маршрутку ми вже пропустили, скоро пара, я не виспалася, змерзла і хочу каву. І якщо ви зараз не дійдете до компромісу, то будуть жертви! - я перевела погляд з подруги на квіти, які мені все ще простягав хлопець і задумалася. Але він цей погляд зрозумів по-своєму.

- Я так зрозумів, минулого разу червоні тобі не сподобалися. Тому білі ось.

Квіти я не взяла, але обійшла хлопця і стала біля авто. Він кілька секунд пильно дивився на мене, а потім і собі підійшов і відкрив передні дверцята, але став так, що заблокував вхід до задніх. Тому мені нічого іншого не залишалося, як сісти поруч з ним. Ірі ж він галантно відчинив задні.

- Тепер ти будеш відповідати на мої запитання? - почала я, коли ми рушили з місця.

- А тебе не вчили, що не можна відволікати водія за кермом дурними питаннями.

- Та куди там, я ж вчора тільки з лісу вийшла. - холодно і з явним сарказмом сказала я.

- Правда? То напевно тому, у наших лісах нічого крім їжаків не водиться? - він уже сміявся.

- Ще лосі водяться. Я завжди їх старалася обходити стороною, а сьогодні бач не пощастило.

- Ух, випустила колючки. Іра, скажи, а твоя подруга завжди язва чи тільки зі мною?

- Не знаю про що ти говориш, - солодким голосом протягнула Іра. - Моя подруга це мила, добра і ввічлива дівчина. Ти напевно щось неправильно почув. Або не зрозумів. - я скрито посміхнулася. Все таки я її люблю.

- Ага, ну ясно. Одна одну прикриваєте.  

Далі дорога промайнула у повній тиші. Вийшовши з авто біля корпусу, я хотіла було подякувати за доставку нас, але хлопець мене випередив, вхопив за руку і сказав «почекай». Так і знала, що все це не просто так. Ну нічого зараз я його виведу на чисту воду. Хвилин десять до пари у мене є.

- Я хотів сказати, - почав хлопець, - давай зустрінемося сьогодні ввечері і спокійно поговоримо

- Про що? - різким голосом спитала я.

- Про все. Я бачу. Що ти на мене все ще ображаєшся. Я хочу загладити свою провину і переписати наше знайомство на чистий аркуш.

- Я вже тобі сказала, що не гніваюся на тебе. Для чого тобі все це?

- Тоді чому ти до мене так відносишся? Чому ми не можемо поговорити нормально?

- Тому що я не знаю, що ти від мене хочеш?

- А чому ти у всьому шукаєш скритий зміст? - він уже злився, однак старанно приховував це. - Стоп. Ти мене боїшся?

- З чого ти це взяв? Просто не довіряю.

- Логічно. Ти ж мене зовсім не знаєш. Давай зустрінемось і поговоримо у спокійній атмосфері. Я докажу тобі, що не такий страшний як ти про мене думаєш.

- Я про тебе взагалі не думаю. - тут я злукавила.

- Правда? А мені здається все інакше.

- Так, стоп! Це буде тривати до вечора. А у нас зараз пара. - вставила своїх п’ять копійок Іра. - Катя, він не відчепиться.

- Він не відчепиться, - наче папуга повторив хлопець і показав свої білосніжні зуби.Я на секунду задумалася і тут мені прийшла в голову геніальна ідея ( ну, по крайній мірі, тоді мені так здалося).

- Ти читав в дитинстві казки? - оманливо і спокійно спитала я. На що хлопець лише здивовано подивився на мене. Такого повороту він явно не чекав. А я продовжила. - Пам’ятаєш, як там було, «піди туди, не знаю куди і принеси то, не знаю що». - я посміхнулася, а він подивився на мене як на пришиблену. Тай Іра, м’яко кажучи була здивована. - Я завжди мріяла про казку.  От пройдеш випробування і я піду з тобою на побачення. - я майже почула як заскрипіли зуби Ігоря від злості. Він різко розвернувся і пішов до машини. І вже через кілька секунд від нього не лишилося і сліду.

- Оце ти видала, - констатувала подруга.

- Так йому і треба. - відповіла я, однак глибоко в душі уже жаліла про свої слова.

- Навіщо ти його відшиваєш. То ж неозброєним оком видно, що ти йому подобаєшся. Між вами така хімія, що аж іскри летять.

- Щось тут не так. Не подобається мені те як він настирливо набивається мені у кавалери. Ти сама посуди, спочатку він на мене накричав, потім весь вечір у клубі не помічав, хоча міг запросити потанцювати і познайомитися нормально. Далі він з самого ранку чекає мене біля будинку, щоб підвезти, навіть не знаючи як мене звати. Який нормальний хлопець після ночі у клубі буде зриватися зранку, щоб відвезти зовсім незнайому дівчину в університет. Пазл не складається. Тим паче він так наполегливо просить про зустріч віч-на-віч. Я про нього нічого не знаю, крім того як його звати і яка в нього машина.
- Ну от і дізнайся. Сходи на побачення. Заодно і зрозумієш чого він хоче. Чи ти його направду  боїшся?

- Не знаю Ір, просто шостим чуттям відчуваю, що десь підстава.

- Підстава? - Іра розсміялася, - Ну тут ти вже Агату Крісті включила. - ми якраз зайшли до аудиторії і всідалися на свої місця. - Що йому з тебе взяти? Без роду, без племені… вибач звісно, але таких як ми у нього десять на квадратний метр. - подруга уже перейшла на шепіт. - А на маніяка чи збоченця якось не схожий…

- А ти знаєш як вони виглядають?

- Ні, але можу собі уявити… хоча в чомусь ти права, не все так з ним просто...

- Ну нарешті дійшло, - уже зло буркнула я.

- Але я б на твоєму місці сходила б на побачення і нарешті все вияснила.

- Пізно. Навряд він після такого ще появиться… - від цієї думки чомусь стало сумно. Але ж хіба я не цього хотіла?