«- І так, час вийшов. Пора платити по рахунках. - він наступав на неї наче грозова хмара.
- Ми не можемо зараз виплатити таку суму. Дай нам пів року, ми заплатимо ще й з відсотками. Тим паче, що нашої вини у ситуації, яка склалася, немає. Це форс-мажор. - вона повільно відступала назад
- Я дав вам достатньо часу. Мене не цікавлять обставини, ваша фірма була зобов’язана виконати все вчасно. Ви мене підставили, я потерпів збитки і чекати більше не бажаю. - його голос звучав абсолютно спокійно
- Ти ж розумієш, що це нереально так швидко витягнути пів мільйона доларів з обороту. - вона теж намагалася зберігати професійний спокій
- Тоді акції.
- Це неможливо! Контрольний пакет знаходиться у руках генерального директора. Ми не продаватимемо акції.
- А хіба у вас є інший вихід? Не відшкодуєте зараз збитки, я подам в суд. Ви апріорі програєте. Акції впадуть у ціні і я викуплю вашу контору за безцінь.
- Ти не посмієш!
- А ти перевір! Чи ти думаєш, що так добре мене знаєш?
- На жаль, я дуже добре знаю на що ти здатний! Ти жорстока і безсердечна людина, йдеш по головах заради грошей. Та рано чи пізно ти зрозумієш, що за них не купиш найголовнішого в житті. Однак буде вже пізно.
- І що ж по-твоєму найголовніше в житті?
- А є сенс відповідати на це запитання? Ти все одно чуєш лише те що хочеш почути. Наша розмова пусте коливання повітря.
- Катерино Станіславівно, ви так круто змінюєте хід розмови, що я за вами не поспіваю. Хоча… в мене народилася ще одна ідея. Думаю ми прийдемо до компромісу.
- Невже ти знаєш, що є таке поняття «компроміс»?
- Не дратуй мене, це в твоїх інтересах.
- Я уважно слухаю.
- Я дам вам безвідсоткове розтермінування боргу часом на один рік.
- Яка щедрість… і що ти хочеш взамін? Я так розумію це не просто по доброті душевній.
- Ні, це буде вигідно обом компаніям. Ти працюватимеш на мене два місяці. Допоможеш підписати важливий контракт. Ти чудовий спікер, твоє вміння переконувати і домовлятися, досвід і миле личко будуть дуже доречні. Ти супроводжуватимеш мене на ділових зустрічах, прийомах, нарадах. У мене якраз секретар іде в декрет. Сидітимеш у моїй приймальні, відповідатимеш на дзвінки, складатимеш мій розпорядок дня, тобто робитимеш...
- Стоп! Ти хочеш сказати, що я буду твоєю секретаркою?
- Референтом, помічником, асистентом, особистим радником, називай як хочеш…
- Я, віце-президент величезної компанії, зобов’язана буду подавати тобі каву і виконувати твої забаганки? Ти справді думаєш, що я стану допомагати тобі збагачувати свої статки?
- Так. Я надав тобі три варіанти виходу з ситуації. І це ще дуже щедро. Тим паче я витрачаю свій час, інший на моєму місці давно б розірвав вашу фірму на друзки, а я стою тут і веду цю розмову. Як ти думаєш, чому?
- Finite la comedia…
Вона піднімає свій погляд і пильно дивиться йому у вічі. Напевно ще і сама не знає, що хоче там знайти. Вони все такі ж блакитні, глибокі, таємничі… тільки надто холодні… це вже не озера, а дві крижини, які легко проткнуть наскрізь опонента. Його погляд важкий і пронизливий, здається, він бачить тебе наскрізь. По тілу повільно розповзаються мурашки, а зрадлива пам'ять кадр за кадром видає картини минулого..
Він робить крок вперед. Між ними залишається менше метра. Запах парфумів вдаряє їй у ніздрі. Дорогий…. свіжий, легкий, з нотками цитрусу і морського бризу. Він пахне океаном, свободою, безтурботністю і… минулим… минулим, про яке вона воліє не згадувати. Цей аромат блискавично розноситься по її венах неначе адреналін, досягаючи кінчиків пальців на ногах і різко повертається вгору, вдаряючи в голову приємним дурманом. Долоні пітніють, подушечки пальців поколює як від електричного заряду, серце погрожує вирватися з грудей, а в животі починають водити хороводи метелики. Такі приємні і давно забуті почуття… мозок відмовляється мислити раціонально. Раптом вона відчуває непереборне бажання підійти до нього і обійняти. Всього один крок і вона знову відчує себе захищеною, коханою… зникнуть всі проблеми і непорозуміння, він знову стане тим добрим і веселим хлопцем, а вона милою і наївною дівчиною. Чари впадуть з королівства і все у всіх буде добре. Хепі енд. Красива ілюзія. Нереальна видумка. Казка. Тільки от вона далеко не принцеса, а він не зачарований принц. Але ж як хочеться вірити…
Її погляд падає на його вуста і в роті стає солодко. Та через кілька секунд ці губи розтягаються у кривій посмішці, яка приводить її до тями краще ніж холодний душ. Перед нею знову постає твердий, цинічний і непохитний власник будівельної корпорації «Катріна».
Не маючи сил далі тримати себе в руках, вона підходить до вікна, щоб скинути з себе остаточно його чари. Що з нею діється? Як він може так на неї впливати? Він жахлива людина. Тоді чому у неї немає до нього відрази? Чому минуле знову і знову до неї повертається? Чому серце так швидко б’ється? Однак на ці запитання ніхто не відповідає. Дівчина глибоко вдихає і повільно видихає, щоб привести емоції в норму і заставити мозок шукати вихід з даної ситуації.
За спиною чуються тихі повільні кроки. Він зупинився у кількох сантиметрах від неї. Глибоко вдихнувши і його груди ледве торкаються її спини. Потилицею вона відчуває його теплий подих. По спині побігли мурашки. Один малесенький крок назад і вона опиниться в його обіймах. Ця думка приваблює і лякає одночасно. Вона заплющує очі і міцно стискає кулаки, так що нігті прорізають шкіру. Та біль майже не відчувається. Її глушить гучний стукіт серця, від якого закладає вуха. Думки рояться в голові та вона не може зачепитися за жодну. Хочеться відштовхнути його від себе… і сміятися… і плакати. Однак тепло що виходить з нього все більше кутає її неначе в пухову ковдру. Стає спокійно. Тривоги відступають. Нехай лише на мить, але з її пліч спадає груда обов’язків. Він неначе забирає на себе всі її тривоги і проблеми. І знову ілюзія… обман, хоч і такий реальний… і нехай… ця химерна ніжність не дає змоги жодному з них зробити крок назад. А от крок назустріч зупиняє гордість. У них є лише ця коротка мить. І вона уже закінчується… Він тихо шепоче «погоджуйся» і відступає, розриваючи цей примарний зв'язок голосним грюканням дверей. Різкий холод проноситься по її плечах, ноги підкошуються, а на очах з’являються дві краплі солоної води.»