Глава 3

КАТЯ

Підходжу до кабінету і зупиняюся перед масивними дверима.  Шукаю в собі сміливість,  щоб зайти і поводити себе як ні  в чому не бувало. Та хіба можна зіграти байдужість,  коли тіло відділяється від розуму і починає жити своїм життям? Неслухняне серце пускається в забіг,  ноги тремтять,  а з голови розбігаються всі розумні думки! Переконую себе,  що це від швидкого ходіння на каблуках і відразу затикаю внутрішній голос,  що глумиться над таким умовиводом.  Набираю в легені побільше повітря,  витираю об штани спітнілі долоні і все таки стукаю, заходячи в нове життя.  Яким воно для мене виявиться побачимо пізніше. Та однозначно можу сказати одне,  у колишній світ я скоріш за все уже не повернуся. 
Переступаю поріг і не можу заставити себе зайти далі. Та що ж це зі мною?  Ну не з'їсть він мене?! Правда?  Майже відчуваю,  як його ціпкий погляд блукає по мені і зупиняється на обличчі.  По тілу проноситься сотня легеньких розрядів.  Два холодних аквамарини дивляться прямо в мої очі, наче заглядаючи в душу.  Що ти хочеш там знайти?  Випалену чорну землю,  яка залишилася після того як ти мене кинув,  змішавши з грязюкою? Згадка про події шестирічної давності охолоджує кров і вибудовує  своєрідний бар'єр від його нелюдського магнетизму і важкої аури,  що подавлює волю.  
Вуста ворушаться і з них відразу вилітає уїдливий докір.  Я звісно припускала,  щось схоже,  але до такого пробираючого наскрізь  холоду готова не була.  Намагаюся згрупуватися і дати достойну відсіч,  але голос мене не слухає і звучить надто тихо і так,  наче я виправдовуюся.  Словесна пепепалка між нами триває і я відчуваю як вона запалює мою кров і додає сміливості.  Розправляю плечі,  піднімаю гордо голову і вже відповідаю голосно,  не загикаючись,  копіюючи його тон.  Повітря між нами електризується і пощипує кінчики пальців.  Помічаю вогні,  що запалюються в його очах і намагаються мене обпекти.  Та вони гаснуть,  як тільки між нами з'являється третій неочікуваний співрозмовник. 
- Я сама введу її у курс справ,  -  сповіщає молода жінка з величезним животом.  Дамочко,  вам у роддом пора,  а не по офісу носитися. 
- Що ти тут робиш?  - звертається до неї Ігор,  значно м'якшим і навіть я б сказала турботливим тоном. Відчуваю противний укол під ребрами.  
- Назар сказав,  що від сьогодні ти працюватимеш з віце-президентом "Ядвіги".  От вирішила приїхати познайомитися,  передати справи,  обговорити деталі. 
А жіночка то непроста,  якщо так коректно і вміло обійшла слово "секретарка" 
- Якщо Назар побачить,  що ти тут,  він відкрутить мені...  -  затинається,  опускаючи свій погляд на круглий живіт.  -  Він буде незадоволений,  -  вмить виправляється. 
- Ходімо,  я Вам все покажу,  -  вона пропускає мимо вух коментар Ігоря і легко підштовхує мене до дверей. 
- Ви давно знайомі? -  виривається у мене нікому не потрібне і недоречне запитання.  Відразу прикусую язик і даю собі уявного підзатильника.
- З самого початку,  -  відповідає і мило посміхається.  
Киваю і сідаю за стильний  бідлосніжний  столик,  закиданий купою паперів. Жінка починає щось активно розказувавати,  вказує на папки,  та мене цікавить лише одне запитання. 
- Де документи для співпраці з німцями? 
Дамочка перестає шуршати паперами і піднімає на мене здивований зелений погляд. 
- Вони у Ігоря Миколайовича.  Я думала - це конфіденційна інформація. 
- Не для мене.  -  піднімаюся і впевненим кроком направляюся до лігвища дракона.  Він хоче від мене цей контракт,  от ним я і займуся.  Чим швидше почну,  тим швидше повернуся додому. 
Без стуку заходжу в кабінет і зупиняюся біля стола,  в небезпечній близькості від нового начальника.  Повільно піднімає на мене важкий зосереджений погляд.  Крізь скельця окулярів він здається ще більш глибшим,  небезпечнішим і неймовірно притягуючим...  У ніс вдаряє свіжий аромат морсьського бризу і доводиться докласти титанічних  зусиль,  щоб остаточно не розгубити всю сміливість. 
- Ви щось хотіли? - звучить оксамитовий голос і з жахом  розумію,  що вже хвилину просто стою і розглядаю його.  
Ясне мислення нарешті проривається крізь пелену його чарів і прочищаючи горло озиваюся. 
- Мені необхідна вся інформація по майбутній співпраці з німцями. -  ось,  повертаю собі амплуа самодостатньої жінки. 
- Для чого це Вам? -  мелодійно протягує слова,  граючи на струнах моїх нервів. 
- Власне,  за для цього я тут. -  намагаюся не звертати уваги на випираючі м'язи через  тонку білу сорочку. 
Випрямляється і складає руки у замок 
- Ти тут,  тому що цього хочу я.  І будеш робити ту роботу,  яку накажу я.  А зараз іди і готуйся.  О третій у нас зустріч з пресою з приводу обвалу об'єкту на Синевирі. 
Руки німіють від жалючих, наче бджолині укуси, слів і крижаного тону.  Я що для нього собака підворітна,  щоб зі мною так поводитися? Розвертаюся і кулею вилітаю з кабінету,  поки не наговорила зайвого. 
- І каву мені принеси!  -  доноситься в спину. 
Сідаю за стіл і намагаюся погасини внутрішній вогонь,  що розпалює бурю протесту.  Бажання все кинути і повернутися у рідний Франківськ видається не таким уже і абсурдним.  Кілька разів глибоко вдихаю і повільно видихаю.  Ці нескладні маніпуляції потрошки приводять емоції в норму,  тільки з голови образа нікуди не дівається,  а задіте самолюбство вимагає помсти. 
Помста не найкращий спосіб залагоджування конфліктів,  -  нагадує внутрішній голос.  А хто сказав,  що я буду його залагоджувати? Я буду діяти куди тонше...  І вдарю по найдорожчому,  по захмарній гордості. 
Посміхаюся від абсурдних ідей,  які припливають у голову і помічаю на собі дивний погляд секретарки у декреті. Напевно я зараз справляю враження не надто адекватної особи жіночої статі.  
- У вас щось сталося?  - тихо запитує. 
- Ні,  - спокійно відповідаю натягнувши на обличчя невимушений вираз. -  А де можна знайти кавомашину?
- Ходімо,  покажу Вам кухню, познайомлю з колегами. А давайте на "ти". 
- Давай,  -  подружитися з нею і вивідати інформацію про Мороза буде не зайвим. 
- Колектив у нас переважно чоловічий,  але в цілому доволі спокійний... Хоча і трапляються неприємні виключення...  -  повз нас із гордоливою посмішкою проходить довгонога блондинка ледве зачіпаючи мене плечем. -  Це Таїсія,  місцева місс відділу маркетингу.  -  шепоче Таня.  - Був період,  коли вона плекала надії пробратися у ліжко генерального.  А коли місія провалилася,  обозлилася  і всіх приближених до нього жінок на дух не переносить.  А часом навіть намагається накапостити.  Тому будь напоготові.  На щось масштабне вона не здатна,  але зіпсувати документ чи  оклеветати запросто. 
Заходимо у просторе світле приміщення оснащене найрізноманітнішою побутовою технікою.  Кілька скляних столиків прикрашені композиціями із живих польових квітів і оточені  стильними новомодними стільцями. Натискаю кнопку на кавоварці і по офісу розноситься гучний скрегіт перемелення зерен. Не відразу чую приємний чоловічий голос за спиною.
- Привіт,  Я Владлен,  з  дизайнерського цеху.  А ви? Чекайте!  Можна вгадаю...  Ммммм...  Ви  модель що буде зніматися у рекламному ролику про новий ЖКК? 
Його слова ллються нестримним потоком і я не можу нічого вставити,  лише відкривши рота розглядаю високого підтягнутого блондина. 
- Не звертай уваги,  - мовить до мене Таня.  -  Владлен -  наш місцевий казанова,  - і розсміявшись підморгує  хлопцю. 
- Не казанова,  -  по-доброму обурюється молодик,  -  А палкий поціновувач красивого жіночого тіла. Можна сказати колекціонер.  Що тут поганого? 
- Нічого...  -  відповідаю я,  Крім того,  що разом з експонатами до колекції можуть ввійти тріпер,  сифіліс,  герпес і тому подібне.  Як бонус. 
Очі юного казанови округлюються,  а щоки багровіють. Забираю фарфорове горнятко з блюдечком і повертаємося в приймальню президента компанії. 
- Взагалі,  Ігор більше любить чай зелений з лимоном. -  бажає просвітлити мене Таня.  -  Але  я думаю ти і так знаєш...  -  буденним тоном продовжує майбутня мама. 
В голові щось цокає і я зупиняюся,  прискіпливо вдивляючись в її от обличчя. 
- В якому сенсі? 
Вона застигає,  нервово поправляє великі совині окуляри, і через кілька секунд все ж відповідає. 
- Останнім часом він часто навідувався до вас на фірму.  От я і подумала...  -  відводить погляд і продовжує йди як ні в чому не бувало. 
Та чомусь я їй не вірю. Цікаво наскільки близько вони спілкуються? Однак цих запитань озвучити на наважуюся,  тим паче,  що ми вже прийшли. 
Заходжу в кабінет Ігоря і з абсолютно безпристрасним виразом обличчя ставлю перед ним чашку з гарячою кавою.  Випадково зачіпаю його руку і відчуваю як тисячі електричних зарядів проносяться по тілу.  Не дивлячись на нього швидко розвертаюся на каблуках і прямую до свого тимчасового сховку.  Там спокійнше.  Відносно. 
Продовжуємо розбирати документи,  як кнопка на селекторі спалахує червоним і звідти лунає коротке "Зайди".  По крупинках збираю внутрішній спокій і глибоко вдихнувши все ж піднімаюся,  захопивши з собою чорний записник.  Зупиняюся посеред кабінету і відкриваю органайзер,  чекаючи подальших вказівок.  Відривається від документів,  відкидається на кріслі і кілька разів проходить по мені лінивим поглядом,  від якого оживають приємні мурашки. Його  рука піднімається і знімає окуляри,  далі ж послаблює галстук.  Наче в уповільненій зйомці спостерігаю за цим шоу і відчуваю як до тіла припливає жар.  Кутикики його губ злегка припіднімаються,  і я розумію,  що він знає як на мене впливає.  
- Сідай,  -  потеплівшим поглядосм вказує на стілець поряд із собою. 
Проковтую в'язку слюну і холодно відповідаю
- Я і тут Вас прекрасно чую.  Ви буде говорити для чого мене викликали чи продовжите розглядати?  Можу повернутися в профіль,  але на цьому презентація буде завершена.  - не знаю звідки в мені з'являться стільки сміливості. 
Погляд,  колись таких рідних очей,  вмить тьмяніє і потухає,  а розслаблені м'язи знову згруповуються і напружуються.  Секудну думає,  а далі випалює абсолютне абсурдне,  на мій поголяд побажання. 
- Принеси мені каву. 
- Я ж кілька хвилин тому принесла. 
- Вона охолола,  -  сповіщає байдужим голосом і повертається до вивчення якихось паперів. 
      Обурення зростає в мені в геометричній прогресії,  підлітаю до стола і куштую каву,  майже обпікаючи язик. Знущатися наді мною надумав?  Ну я тобі покажу!  Далі не віддаючи собі звіту у діях різко сіпаю за листок,  що стоїть під чашкою і вона перевертається.  Рідина швидко розливається по документах і штанах Ігоря,  дуже близько до стратегічно важливих для кожного чоловіка місць. Вмить підстрибує,  обтрушучись і кривиться. 
- Вибачте,  - мій голос наскрізь фальшивий.  -  Я така неуважна.  Але ж ви не ошпарилися правда?  Кава ж холодна...  -  напускаю невинний вигляд обличчя.  
Кидає на мене злий,  повний докору погляд і я майже чую як скрипить зубами.  Його очі так і обітцяють,  що мій фокус так просто не мине.  Та мені зараз байдуже,  я ликую,  спостерігаючи за тим,  як він швидко подидає кабінет. 
- Що сталося? -  запитує здивована Тетяна.  
- Каву на себе пролив,  -  знизую плечима і з ідіотською посмішкою повертаюся у світ договорів і звітів. 
Зловтішаєшся? -  прокидається внутрішній голос і разом з тим розбурхує принишклу совість.  Я не зробила нічого поганого,  - чомусь виправдовуюся перед самою собою,  -  так,  дрібна пакость.  Тим паче,  він заслужив. Вибір між меншим і більшим злом,  все одно залишається вибором зла,  -  лунає в голові  журливий голос Владислава...
Відчуваю, як величезною солоною хвилею на мене накочується сором і каяття,  за такий необдуманий ганебний вчинок. Можна збрехати,  виправдатися і пояснити його будь-кому тільки не власній совісті.  Вона наче той бобер,  починає гризти і не зупиниться до дих пір поки ти не відчуєш всю низькість скоєного проступку.  Я ж могла нанести йому реальні опіки, оскільки чудово розуміла,  що кава ще гаряча.  Так,  він мене образив,  так він мене принизив,  але я могла відповісти йому гострим словом,  так принаймі було б чесно.  Або зробити вигляд,  що  його провокативна поведінка абсолютно не торкається ні моєї душі,  ні тіла, ні розуму.  Коли агресор помічає,  що його колючі посили не досягають мети,  то йому стає не цікаво і гра припиняється. Тоді чому,  я така премудра,  не користуюся власними знаннями і досвідом? Чому не можу одягнути маску холодної байдужості і безпристрасно робити свою роботу? Роки проведені у густих джунглях бізнесу навчили мене вчасно виключати емоції,  вдало застосовувати "покер фейс" і продумувати дії на кілька ходів вперед.  Тільки от поряд з ним атрофуються всі вищезгадані навики,  а ще гордість,  самодостатність і...  і почуття міри. Його важка аура витягує з глибин моєї  душі негативні якості і пороки,  з якими я до цього часу успішно боролася.  Помста для мене один з найнедостойніших і низьких вчинків,  що знаходиться навіть не на рівні плінтусу,  а значно глибше,  де у котлах варять тих,  хто так і не зміг через власну гордість пробачити образника. 
Ну,  все,  досить самобичування і критики,  пора зробити хоть щось корисного і знову занурююся у роботу,  слухаючи вказівки Тані.  Та спокійно  зосередитися на справах не дають дрібні і кусючі думки про Ігоря.  Щось його довго немає.  Та варто мені про це подумати,  як двері приймальні різко відкриваються і повз мене проноситься холодний тайфун під назвою Мороз. 
Відчуваю,  що ввічливо було б зайти і вибачитися,  поцікавившись про стан його здоров'я.  Та зробити це куди важче,  ніж придумати. Поки зважую всі за і проти,  збоку лунає тихий зойк вагітної жінки.  Піднімаю голову і зтривожено цікавлюся чи все впорядку. Вона ствердно киває головою,  та вже за мить її обличчя перекошує гримаса болі,  а  з горла виривається крик. 
Зриваюся з місця і підбігаю до неї не знаючи чим допомогти.  Безпристрасний розум підказує,  що скоріш за все у неї  починаються пологи. Третій вереск і калюжа під кріслом переконують мене в цьому остаточно.  Впадаю в паніку не знаючи що робити. 
- Ігоррр! -  покликати на допомогу,  все на спромоглася моя фантазія. 
Однак той ведмідь навіть не думає вилазити зі свого барлогу,  тому біжу стрімголов до нього сама. 
- Ігор,  там...  Там вона...  А я не знаю що робити! Напевно скору треба!  Ходи хутчіш! - дивиться на мене поверх окулярів як не несповна розуму,  а потім прослідковує за моїм поглядом  і різко виходить у приймайльню.
Аналізує ситуацію і спостерігаю,  як на холодному і цинічному  обличчі самовпевненого чоловіка з'являється,  розгубленість,  страх і паніка. Кидається за телефоном і нервово тикає по ньому пальцями...
- Як? Як її викликати? 03? 04? А ні,  тож здається 104 вже...  Катя,  як подзвонити в скору? - кричить поки я стою над жінкою і допомагаю їй дихати,  як у якомусь серіалі про лікарню. 
- Та поки вона приїде я не дотерплю!  - судорожно викрикує жінка продрвжуючи то дихати то кривитися від болю. 
Над нами панує аура абсолютної паніки в якій ясна свідомість просто відключається,  залишаючи нас на поталу страху. 
- Назару подзвони,  він мене відвезе! -  рвано видихає та. 
- Він поїхав у банк,  домовлятися про кредит. Танюшка,  а може то знову фальшива тривога? - надія просочується крізь його слова. 
-Мороз,  ти при своєму розумі?! У неї води відійшли! - не витримую я. -  Виганяй машину зі стоянки,  чи ми тут народжувати будемо? -  нарешті хоть якась нормальна думка приходить у мою голову.  
Він на дві секунди зависає,  а потім пітьмом кидається з офісу.  Я ж допомагаю піднятися жінці,  що так невчасно вирішила народжувати і закинувши її руку на свої плечі прямую до ліфту. 
Уже в автівці по дорозі в лікарню схватки настільки часті,  що біль практично не відпускає бідолашну породілю.  Благаю тільки  про одне,  щоб встигли вчасно добратися до лікарів, бо з мене ще той гінеколог. Не знаю скільки ми їхали,  та дорога здалася вічністю. І от уже її везуть на каталці по білих коридорах,  а ми з Ігорем наче приклеєні,  з шаленими обличчями біжимо поруч. Як тільки дістаємося широких дверей,  нас з Морозом просять далі не йти, а її забирають у родильний зал.  Гучний пронизливий крик проривається у мою свідомість,  заставляючи тіло здригнутися.  Зупиняюся і відчуваю,  як адреналін,  що підтримував організм втихає і м'язи розслабляться до такого ступеня,  що коліна починають тремтіти. Ослаблене надлишком найрізноманітніших емоцій тіло шукає опори і знаходить її на широких  мускулистих грудях.  Наче відбійний молок у них громихає серце і цей звук,  як не дивно,  приность мені заспокоєння. Свіжий аромат наповнє мої легені,   а міцні руки ніжно обіймають  погладжуючи по спині.  Очі самі по собі заплюшуюттся і з горла  виривається протяжний видих. 
- Сильно перехвилювалася? -  наче мелодія,  лунає тихий хриплий баритон.
Негативно киваю,  відчуваючи,  як поверх голови лягає його борода,  а руки притискають до себе.  Одна із стін,  що вибудувані між нами з гучним гуркотом і крутими спеефектами безповоротно  падає. І враз  дихати стає значно легче,  від розуміння,  що ми уже не закляті вороги.  Це відчувається на значно  вищому,  підсвідомому рівні... 
- Де вона?  Як вона? 
Схвильований  чоловічий голос заставляє мене вийти з сірого туману власних думок і здогадок,  та покинути теплі чоловічі обійми,  без яких важко втримати рівновагу. 
- Все впорядку,  вона там,  -  відповідає Ігор,  вказуючи на двері.  Той вбігає так швидко,  що навіть не встигаю як слід розгледіти новоспеченого татуся.
Проходжу вздовж по коридору і сідаю на світлу кушеку,  підпираючи голову руками.  Кажуть,  кашу в голові треба час від часу помішувати,  щоб не пригоріла,  так от в мене походу пригоріла. Всі переживання збилися в одну купу,  думки летять,  перескакуючи одна одну,  а тіло так взагалі тремтить і прагне відпочити. 
Через кілька хвилин біля мене приземляється Ігор і простягує запотілу пляшку з водою. Роблю кілька ковтків і нарешті насмілююся підняти на  нього погляд. 
- Дякую. 
Кутик губ злегка припіднімається,  а потеплівший погляд прокинає під шкіру,  зігріваючи тіло. 
- Вибач,  -  ледь чутно ворушу вустами і набираючи в легені повітря все ж наважуюся продовжити.  -  Сильно тебе ошпарила? 
- Ні,  -  киває головою  не перестаючи козвати неземничи очима по моєму обличчі.  -  Крім штанів і себелюбства нічого не постраждало.  -  посміхаєть...  і я тану... - Тим паче,  я сам винен.  Не з знаю яка муха мене укусила,  що так визвірився на тебе.  А ти мене пробачиш? 
Мені здається,  що за цими словами ховається набагато більше, ніж прості вибачення за сьогоднішній день. Однак,  не спішу приймати бажане за дійсне і просто киваю посміхаючись у відповідь. 
- Тоді мир? -  простагяє мізинець для закріплення мирової угоди.  Виглядає доволі по дитячому,  та у цьому напевно і ховається вся чарівність цього жесту. 
Піднімаю руку і чіпляюся своїм мізинцем за його,  заглядаючи  у розумні очі.  Далі надто різко забираю і відводжу  погляд, щоб бува  не ступити знову у оманливо прозору блакить цих озер.  Один раз,  у минулому житті,  я уже пірнула у  звабливий аквамариновий омут,  без остраху і незважаючи навіть на  те,  що не вмію плавати. І...  мало не втопилася.  Відголоски тих страшних днів досі часом навідуються до мене у снах,  нагадуючи про те,  що цього разу рятувати мене буде нікому. 
Так глибоко занурююся у власні роздуми,  що навіть не відразу помічаю,  як на мої тремтячі,  зціплені у замок руки лягає тепла велика долоня. Легко сіпаюся від несподіванки,  та він лише сильніше стискає холодні пальці.  Відчуття підтримки розливається по венах приємним потоком і не маю сили волі розірвати цей зв'язок. Здається,  він відчуває мене,  на вищому,  підсвідомому рівні.  Або просто вважає,  що перехвилювалася через роди,  що так несподввано впали на наші голови. 
- Не думав,   що діти даються такою ціною,  -  озивається тихим вдумливим голосом,  чим тільки підтверджує мої здогадки. - Останнім часом,  хапаю себе на думці,  що теж не проти завести сім'ю і дітей,  -  переносить  свій важкий проникливий погляд на мене. -  Та надивившись на муки Тетяни,  навіть не можу уявити себе на місці Назара. 
- Через це усі проходять,  -  стискаю плечима.  -  Це нормально. - продовжую розглядати замислуватий візерунок на мармуровій підлозі. 
- А ти б хотіла дітей? -  приводить мене у ступор простим  запитанням,  заставляючи серце застукати частіше.  Чому питає?  Просто для підтримки розмови чи...  Так,  зараз не час,  заставляю фантазію збавити обороти. 
- Колись хотіла,  а зараз...  не знаю. Особливо,  після побаченого...  -  стараюся,  щоб голос звучав нейтральним тоном.  -  Щоб народжувати діти,  необхідна міцна сім'я.  А знайти людину,  яка може любити когось більше ніж себе,  здатну на самопожертву і вірність...   не так легко. Тому... 
Виходить лікар і ми підхоплюємося в очікуванні радісних новин. 
- Ну що там? -  не витримує напруги Ігор. 
- Все добре,  не хвилюйтеся. Дівчинка.  3600, 53 сантиметри. 
Видихаємо з полегшенням, але знову лунає голос лікаря. 
- А вам,  панночко,  варто сходити поміряти тиск і здати загальний аналіз крові.  Ви надто бліда. 
Округлюю очі,  збираючись обуритися,  як Мороз мене випереджує. 
- Де можна це зробити? 
- Підійдіть до реєстратури на першому поверсі.  Там вам все розкажуть.  Хоча я і так бачу,  що гемоглобін понижений. Раджу Вам відвезти дружину на кілька днів за місто.  Природа,  свіже повітря...  -  його телефон оживає і він відходить від нас. 
Ігор хапає мене за руку і буквально тягне за собою,  прямуючи до ліфту.  
- Зі  мною все впорядку.  Я не хочу здавати ніяких аналізів. Та куди ти мене тягнеш?  - намагаюся донести до нього,  та це наче до гори говорити. 
- Веду дружину перевіряти стан здоров'я.  -  майже сміється той. 
Розумію,  що спреконати його не зможу,  тому залишається  лише змиритися і покірно плестися поруч. 
Тиск у мене направду підвищився.  Дали якісь каплі,  а на аналіз доведеться почекати.  Нагадую начальнику,  що через дві години прес-конференція і ми відправляємося назад у офіс.  Там приводжу себе у порядок, поправляю зачіску і наново наношу макіяж. 
У холі збириються журналісти,  оператори,  а я намагаюся віднайти важливі документи і паралельно розмовляю з секретарем наших потенційних німецьких партнерів. До кінця розмови мені вдається переконати їх приїхати і розглянути умови контракту.  Мороз задоволено посміхається і сповіщає,  що пора спускатися до преси. 
Тільки виходжу за двері,  як на мене налітає висока блондинка та ненароком проливає апельсиновий сік на білий атласний топ і сірий піджак.  А може і навмисно,  оскільки вибачається надто уже нещиро.  З жахом усвідомлюю,  що це ні приховати,  ні запрати не вдастся і до журналістів вийти в такому вигляді не зможу.  А ми ж уже сповістили,  що будуть представники обидвох фірм.  Ті королі публіцистичного слова,  запросто обернуть ситуацію проти нас і назвуть брехунами.  Виходу не бачу і охоплює безпросвітній сум...  як чую за спиною злий голос Ігоря...
- Рибкіна!  Повернися! 
Дівчина,  яка стала причиною моїх переживань швидким ходом крокує до нас і зупиняється,  явно порушуючи особистий простір начальника.  Оголює білі зуби,  звабливо посміхаючись.  Зараз відчуваю до неї більшу неприязнь,  ніж коли вона мене облила. 
- Роздягайся!  - наказує їй,  а я впираюся в нього отетерівшим поглядом. -  Ти не зрозуміла? Швидко зняла кофту і віддала Катерині Станіславівні.  І надалі будь обачніша,  якщо хочеш продовжувати тут працювати! 
Блондинка буравить мене злим поглядом,  а потім все таки демонстративно,  без жодного натяку на сором,  дивлячись прямо в очі Мороза починає розстібати гудзики на стильній шовковій блузі.  Та Ігор лише хмикає,  розвертається і прямує до ліфту,  кидаючи мені
- Чекаю тебе через дві хвилини в конферен-залі. 
Тотальне фіаско відображається на обличчі дівчини і вона різким рухом знімає кофту,  кидаючи її мене.  В іншому  випадку,  я ніколи в світі не одягла б цю ганчірку,  але зараз мова йде про інтереси двох великих компаній,  тому власні амбіції запихаю якомога глибше. 
Дві години безперервних питань і відповідей,  від яких мізки закипають і вже не відчуваю поясниці.  
- Думаю на сьогодні досить, -  сповіщає Ігор і ці слова наче мед на душу.  -  Ми відповіли на ключові запитання і навіть більше. Всі втомилися,  пора відпочити.  Починаю пілніматися,  як звучить голос якогось впертого жюрналюги. 
- Ще одне запитання будь-ласка. Іван  "Економіний вісник".  Пані Ясиновська скажіть,  ви тепер працюєте на "Катріну"?  Вирішили змінити обстановку чи перебратися на борт більш стійкішого корабля?  Правда,  що" Ядвіга" на межі банкрутства? 
Як же мене дістали ці писаки!  Відкриваю рот,  щоб відповісти щось колюче,  як чую голос начальника. 
- Катерина Станіславівна представляє фірму наших партнерів з Івано-Франківська.  І ми спільно намагаємося виправити наслідки від нещасного випадку на об'єкті "Синевир".  Звісно ця ситуація сколихнула фінансовий стан обох фірм,  але не критично.  І ще,  пане Іван,  перед тим як задавати недолугі запитання,  перевірте,  чи ваші інформатори подали вам достовірну інформацію. Всі вільні. 
Вражає з яким спокоєм він це все говорить.  А я ж уже закипіла наче чайник. Розмова з представниками СМІ нарешті закінчується і абсолютно виснажена повертаюся у кабінет.  Там застаю неприємний сюрприз.  На моєму столі акуратно розляглися пошматовані залишки того,  що раніше називалося блузою і піджаком.  Здогадуюся,  хто міг це зробити,  і якраз в цю мить двері відкриваєються і заходить вона. 
- Тепер можна мені мою блузу назад?  -  єхидно посміхається,  задоволена власною витівкою. 
Перше бажання,  яке виникає,  це жбурнути їй  цю ганчірку в обличчя,  як це зробила вона,  та тут знову,  у голові зчучить тихим і приємний голос отця Владислава "...  Відповідаючи злом на зло,  ти тільки приножуєш зло".  Весь гнів сходить на нівець і відчуваю як на душі світліє. Знімаю кофтину,  акуратно складаю і подаю їй у руки. 
- Ось,  дякую,  що допомогла,  хоч і примусово. - спостерігаю,  як її обличчя витягується від здивування.  - І ще,  я не ображаюся на тебе,  а в чомусь навіть розумію.  Ігор видний чоловік і приваблює до себе жінок,  наче мед бжіл.  Тільки ставити підніжки кожній потенційній суперниці,  нече розганяти горобців від поля з соняшниками.  Вони були є і будуть, лише марно витратиш сили і змарнуєш час.  Радше змагайся з самою собою,  намагаючись бути сьогодні,  достойнішою ніж вчора. Тоді прийде і результат і внутрішнє задоволення.  А захочеш поговорити,  заходь.  У мене є чудовий чай і цукерки.  -  підкріплюю свої слова щирою посмішкою. 
З хвилину вона стоїть непорушно  активно переварюючи мої слова.  Очі вже не горять вогнем лукавства і злості,  а на обличчі жодної маски,  лише розгубленість.  Кинувше тихе "вибач"  вибігає з кабінету.  Мою душу заливає благодать і умиротворення. Тепле добре слово перемінює навіть найлютіше серце,  головне правильно його підібрати.  Я настільки задоволена полюбовним вирішенням цього конфлікту,  що навіть забуваю, що стою в одному бюстгалтері.  І згадую про це тільки тоді,  коли бачу приголомшений вираз обличчя Ігоря.  Розгублено кидаюся до стола,  хапаю звідти якусь папку і прикриваю груди. Мороз нарешті виходить із трансу і переводить погляд на зіпсований одяг.  Не думаючи ні секунди знімає піджак і  одягає його на мене.  За ним слідує і шкіряний ремінь,  який він застібає на моїй талії. 
Млію від  такої туботи і відчуваю абсолютно нестямне бажання обійняти. Проста вдячність,  без жодного підтексту.  Та хлопець може розтолкувати це по своєму,  тому стиснувши кулаки відмовляюся від,  такої,  на перший погляд привабливої,  ідеї. 
- Пішли,  відвезу тебе додому.  -  хоч і дуже м'яко,  та все ж наказує. -  День сьогодні непростий.  А для тебе тим паче. 
- Ігор Миколайович,  я дуже вдячна Вам за допомогу,  та все ж я краще на своїй машині поїду. -  повертаю між нас ділову субординацію. Бачу його пониклий погляд і добавляю.  -  Перебування за кермом допомагає мені розслабитися і привести думки в норму. 
- Тоді до завтра,  - ховає розчарування глибоко на дні аквамариновиз очей і йде у свій кабінет. 
Наступний день,  проходить  у спокійній діловій атмосфері.  Ближче до обіду він приходить до мене і просить позаказати останній баланс по одному  з об'єктів.  При цьому нахиляється  так близько,  що відчуваю гаряче дихання на своїй шиї.  На шкірі виступають сирітки і я не можу це приховати.  Глибоко вдихаю,  та його запах лише розбурхує і так очумілу кров. Нервово ковзаю мишкою,  шукаючи дані у ще чужому комп'ютері,  як його рука лягає поверх моєї і керуючи нею швидко знаходить потрібну інформацію.  Його важка аура повністю б підчиняє мою волю і уже млію від  близькості, бажаючи,  щоб вона подовше не закінчувалася.  Жодна розумна думка не може отверезити мене чи заставити відштохнути його.  Знаю що це неправильно.  Знаю,  що пошкодую.  Та толку з того знання,  якщо тіло живе своїм життям і серце з ним солідарне.  Двоє проти одного здорового глузду, пиши пропало...  Його колюча борода ненароком торкається моєї  щоки і дихання збивається.  Та на цьому цікавому моменті двері відчиняються і заходить Назар.