Глава 1

Я біжу по темному коридорі.  Він несеться за мною.  У нього в руках ніж.  Чую гучний пронизливий сміх.  Страшно.  Дуже страшно і холодно.  Під ногами чомусь в'язке болото.  Але вдалині вже видніються двері.  Тільки б встигнути...  З останніх сил пришвидшую біг, але одна нога перечіпається за іншу і я падаю.  Долоні і коліна спалахують жалючим болем.  Намагаюся піднятися,  але він вже близько,  дихає мені в потилицю.  Потім хапає за шкірку наче кота і перекидає на спину. Намагаюсь резгледіти хто це,  але обличчя скрите під маскою клоуна...  "не втечеш"  шепоче. Нависає зверху,  велика крижана рука торкається моєї шиї і повільно стискає.  Повітря бракне.  Сльози бризкають з очей. Намагаюся пручатися, сили покидають... 
З голосним криком прокидаюся. Кашляю і пробую  віддихатися.  Горло саднить.  Вже другий тиждень мене мучить цей сон.  При чому настільки реалістичний,  що я направду затримую дихання і прокидаюся від того,  що задихаюся. Треба з цим щось робити.  І допомогти мені можуть тільки в одному місці. 
Закінчивши ранкову молитву іду у ванну.   Вмиваюся,  чищу зуби і відправляюся на пробіжку. Вставивши навушники у вуха розтрясаю залишки нічного кошмару.  Я цілий рік позбавлялася від неспокійних снів, страхів і депресії... Два місяці мовчанки,  енна кількість сеансів у психолога. І на п'ять роки вони відступили.  Та варто було йому повернутися,  як вони прибігли слідом.
Повертаюся додому.  Телефоную Максиму,  своєму начальнику,  і сповіщаю,  що сьогодні на роботу не приїду.  Взамін приймаю душ,  одягаю довгу шифонову спідницю,  скромну закриту кофту і сідаю за руль.  Через три години безперервного руху переді мною відкривається неземної краси краєвид.  На гірських схилах розкинувся старенький монастир. Він увесь потопає у зелені і квітах. З однієї сторони його омиває неглибока бурхлива річка,  а з іншого тихе кришталеве озеро. 
     Зупиняюся біля величезних кованих воріт. Якраз починається Богослужіння. Проходжу крізь натовп  і стаю біля дверей церкви. Скільки людей...  І в кожного своя причина...  А головне, тут усі рівні...  Немає бідних чи багатих...  Красивих чи некрасивих... Тут панує спокій і благодать... 
Коли служба закінчується,  обходжу церкву вдивляючись в обличчя священиків і монахів,  які говорять з людьми. І тут в тіні старого дуба помічаю світловолосого хлопця з довгою бородою,  одягненого в чорну рясу.  На душі вмить теплішає.  Його обступили кілька жінок.  Одна дуже плаче. Несміливо підходжу ближче,  не наважуючись перервати їх розмову. Піднімає голову і помічає мене.  На його обличчі з'являється коротка ледь помітна посмішка.  Киває головою в бік саду,  де вздовж стежини розмістилися низенькі лавочки. 
Сідаю на лавку і заплющую очі.  Дивний спокій огортає душу.  Навіть дихати легше. Проблеми зменшуються у розмірах,  а міська метушня залишається за кадром.  Навіть не відразу помічають,  що біля мене хтось сів.  Повертаю голову і бачу таке рідне обличчя,  шо світиться  радістю і добротою.  Вмить піднімаюся на ноги,  щоб обійняти,  але раптом завмираю...  Не знаю чи можна... Та він піднімається і розводить руки.  Обличчя освітлює широка посмішка.  Роблю крок вперед і міцно обіймаю.  Гладить по голові і цілує у скроню. 
- Пройдемося? -  чую його тихий заспокійливий голос. 
- Така краса, - озираюся,  починаючи хід.  -  Ви напевне вже звикли і не помічаєте... 
- Не помічаєш,  коли не цінуєш...  А коли любиш,  звикнути неможливо.  Кожен день споглядаєш,  насолоджуєшся і дякуєш... 
Кілька хвилин проходять у мовчанні. 
- Що тебе тривожить? - запитує він.
- Отче Владислав,  -  зупиняюся і повертаюся до нього. 
- Я тобі вже говорив,  можеш називати мене просто Владом.  Так тобі буде легше.  
Я киваю. 
- Ну,  чому в тебе на душі такий неспокій? -  він простягає мені велику білу ромашку. 
- Ті сни,  пам'ятаєш,  повернулися... -  я продовжую йти.
- Чому? -  запитує хлопець. 
- Віднедавна мені доводиться працювати з Ігорем. 
- І ти пов'язала ці дві події разом?  Катя,  ми це шість років тому проходили.  Правда тоді не розуміли багато чого, діяли на осліп.  А зараз ти і сама все прекрасно знаєш. 
- Знаю...  Тому і приїхала до тебе. 
- Катрусе,  проблема не в Ігорі,  а в твоїй голові.  Чого ти боїшся? 
- Не знаю...  Його... 
- Добре,  давай інакше...  Тобі до сих пір боляче? 
- Ні. 
- Ти затаїла на нього образу? 
- Ні. 
- Ти хочеш помстися,  щоб йому було боляче так як тобі,  чи щоб у нього щось сталося? 
- В жодному разі!  Ти що? Звісно,  ні. 
- Добре.  Що ти відчуваєш до нього? Не емоції, а  почуття?  Те що сховано глибоко в серці?
- Не знаю...  Тепло... Як до близької людини.  Тішуся його успіхам...  Але це, коли він далеко...  А коли близько,  одразу згадую те весілля і...  
- Катя,  ти відчуваєш лише те,  чого прагне твоє серце.  Не дозволяй пам'яті,  чи зовнішнім чинникам керувати твоїми емоціями і викликати фальшиві негативні почуття. Пробач раз і назавжди.  По справжньому.  І тоді все це відпаде само собою.  Пам'ятаєш,  як ми вперше сюди приїхали.  Я не знав вже, що з тобою робити.  Як витягнути з того стану.  І що сказав священик? Пробач йому.  І тягар впав з пліч сам собою.  Чим довше ми носимо камінь образи,  тим він важчий. А потім виявилося,  не така вже то і трагедія...  Ну подумаєш,  хлопець обманув,  весілля відмінилось...  Є речі набагато страшніші,  правда?  І ти про це знаєш.  Головне,  що ти тоді приняла дуже правильне рішення і вийшла з тих стосунків чиста.  От і зараз,  відпусти ситуацію.  Не зациклюйся.  Зло хоче маніпулювати тобою.  Відкинь його. 
Його слова звучать наче бальзам на поранену душу. З кожним реченням,  я все більше  розумію,  що сама створила проблему. Якщо все проаналізувати,  то Ігор вів себе зі мною пристойно і по діловому.  Все решту я придумала. 
- У моєї фірми перед його, велика заборгованість.  Він поставив ультиматум.  Я буду змушена працювати на нього два місяці. 
- Він якось це обгрунтував? 
-  Каже,  що хоче,  щоб я допомогла йому підписати контракт. Але я не знаю чи це правда, чи можна вірити... 
- Ти знаєш рівно стільки,  скільки повинна в даний момент.  Не розпорошуйся на дрібниці.  Будь спокійна і зосереджена.  Тоді побачиш більше.  
-  Я не знаю,  як себе з ним вести,  як поступати? 
- Чини так,  як буде правильно.  Не намагайся його вколоти чи щось доказати.  Будь собою.  Роби так,  щоб потім не було соромно за власні вчинки. 
- Дякую тобі,  -  я знову зупиняюся і обіймаю  хлопця. 
- Ходімо,  ще помолимося.  Посповідаєшся?. -  гладить мене по голові. Такий простий жест,  а як його не вистачає у повсякденному житті. 
Я киваю і ми  плавно повертаємося назад.  Далі і розмова поченає текти в інше русло . 
 Цю ніч сплю абсолютно спокійно. На диво, немає жодних жахіть чи то страхітливих примар.  Молитва творить чудеса для тих,  хто вірить.  
   В переповненому  офісі робота кипить з самого ранку.  Заходжу у кабінет,  до який став рідним за ці роки   і падаю у своє велике зручне крісло.   Сьогодні вперше за довгий час не терпиться приступити до роботи. Напевне тому,  що завтра доведеться попрощатися.  Чи зможу я виртмати цих два місяці?  Чи зможу спокійно знаходитися поруч з людиною,  яка шість років тому мене знищила...  Розтоптала...  Розбила на дрібні кусочки...  
Натискаю кнопку на селекторі,  щоб викликати секретарку,  як до мене заходить генеральний директор.  Похмурий,  сідає навпроти.  Заварюю чашку чаю і подаю йому. Кидає перед мене велику чорну папку. 
- Клич Марка сюди. -  втомлено наказує. 
Набираю на смартфоні номер і після кількох гудків прошу зайти. 
- Щось сталося? -  цікавлюся.
- Ось,  -  киває на папку.  -  Будем починати процедуру відбирання майна. 
Дивлюся на документи.  Знайомі люди. Кілька років назад ми будували їм дім. 
-  Макс,  але чому відбирати.  Зараз складний період.  Може зробити їм реструктуризацію боргу,  знизити процент.  Вони заплатять,  я впевнена.  
- Катя,  ти занадто добра.  Це бізнес. Тут емоції зайві. - робить ковток чаю.
- Я розумію,  що бізнес.  Але люди важливіші. Там же діти... 
- Катерино! -  піднімається і кричить на мене.  -  Не виїдай мені мізки хоч ти!  Ти розумієш,  що в нас проблем вище голови! Обвал на об'єкті.  Люди загинули! Треба виплатити компенсації.  Ми в боргах по вуха.  Ще й той Мороз! - він сідає на диван і стискає пальцями скроні. 
Підходжу ближче.  Послаблюю його галстук,  знімаю піджак.  Легкими рухами масажую зажаті плечі.  Не чоловік,  а суцільний комок нервів.  Марк вже хвилину стоїть в дверях і спостерігає картину. 
- Макс,  у тому,  що сталося на двадцять п'ятому об'єкті твоєї вини немає. Ми не можемо все передбачити.  Звідки тобі було знати,  що хтось підкладе вибухівку.  Олег обов'язково знайде винуватих. -  намагаюся заспокоїти. 
- Людей це не поверне...  Я повинен був посилити охорону... -  пробурмотів чоловік
- Ти зробив все,  що від тебе залежало.  Тому винуватити тут себе нема за що.  Виплатити компенсації коштів у нас вистачить.  А з Морозом я вже домовилася. Він дасть нам безвідсоткове розтермінування боргу на один рік. 
Якщо до цього,  я вже мала хоч малу надію,  що відмовлюся від роботи з ним,   то зараз і вона розвіялася у густому від напруги повітрі... 
- Правда? -  він нарешті піднімає голову. -  А мені він цього не говорив. 
- Він поставив умову.  Хоче,  щоб я пропрацювала на нього два місяці і допомогла підписати контракт з німцями,  що покриває наш борг. 
- І ти погодишся? -   втручається в розмову Марк. -  Може нам варто просити в когось помочі.  Наприклад, у твого приятеля,  директора "Еконафта" Завальського.  Думаю,  тобі він не відмовить... 
- В жодному разі,  -  швидко заперечую я.  -  Я не стану в нього нічого просити.  Ти не знаєш,  що... 
- Зачекай,  -  перебиває генеральний,  -  Ти хочеш нас залишити у такий складний час?  Що я буду без тебе робити? -  він бере мене за руку і садить поруч. 
- Ну,  по-перше,  не хочу,  а змушена.  По-друге,  у нас ціла команда першокласних спеціалістів,  а по-третє,  я не на місяць вилітаю,  а в Київ.  На зв'язку буду 24 на 7. Всі документи на електронку,  переговори по відеозв'язку.  Ми ж не в кам'яному віці живемо. Тим паче,  я залишу замість себе Свєту.  Вона тобі допоможе.  А,  до речі.  Тут документи треба підписати. 
  Витягую недавно роздрукований папірець. Проводить ручкою,  навіть не дивлячись і виходить з кабінету. 
- Треба ж...  Як він тобі  довіряє...  Навіть не прочитав,  що ти йому дала на підпис. -  констатує Марк.  -  То ти серйозно вирішила їхати в Київ? 
- А в тебе є інші варіанти? Тим паче,  ти сам казав ,  що я професіонал. Зроблю свою роботу і повернуся.  - не знаю кого переконую в цьому...  друга чи все таки себе
- Ага...  - зітхає Марк і посилає мені добру,  підтримуючу посмішку...  Здається він навіть мені співчуває...  -  Чого ви мене взагалі кликали?  Покричати могли і без моєї присутності.  Добре я пішов.  
- Зачекай,  -  підходжу ближче і заглядаю в очі.  -  Думаєш не варто цього робити? 
Вся моя самовпевненість спадає на нуль. 
- Не знаю Катрусь...  -  робить крок назустріч і заключає у теплі обійми.  - Але,  якщо щось не так,  то я завжди поруч,  -  шепоче на вухо.
Якою б сильною я собі не здавалася,  міцне чоловіче плече необхідне.  І нехай це просто дружні обійми,  але в них стільки підтримки,  що хочеться плакати...  Ну ні,  розкисати знову я собі не дам. 
    Як тільки за ним закриваються двері,  беру смартфон,  знаходжу в ящику стола зім'яту чорну візитку із срібними літерами.  Тремтячими пальцями ледь набираю номер.  Так.  Головне зберігати спокій.  Він  просто людина. 
- Я слухаю.  -  лунає твердий, хриплий голос.  Наче чекав,  що я зателефоную.  Серце пускається забіг. Долоні пітніють.  Але ж він цього не бачить. Перед очима кадр за кадром спалахують спогади та кривлюся,  проганяючи наче надоїдливі мухи.  
- Ігор Миколайович. Вас турбує Катерина Ясиновська.  Я згодна на ваші умови. Коли мені варто приступити до роботи? -  невже я це сказала? І навіть не загикнулася...  Затамувавши подих чекаю відповіді. 
Пауза.  Може не почув? Або щось на лінії? 
- Думаю, завтра можете приїжджати, а в середу я введу Вас у курс справ. - віддає команду фас.  Холод проноситься по тілу. 
Хоча так тільки краще.  Ну що ж пора збиратися.  І не тільки речі,  але й думки докупи.  Ці  два місяці будуть не простими.  Але ж я і не таке переживала.  Ну подумаєш,  колишній хлопець.  Онде скільки колишніх залишаються друзями. І я зможу.  Долаючи труднощі ростеш...  Чи як там кажуть,  що нас не вбиває..  То вб'є наступного разу, -  насміхається внутрішній голос. 
Так,  секунда самоаналізу пройшла,  треба повертатися до справ насушних. Де там мій секретар? Відкриваю двері і зітхаю. 
- Світлана Іванівна, скільки ти ще будеш тут сидіти. Ти ж перекладач,  а не секретар. Начальник відділу зв'язку з іноземними партнерами. Тобі що робити більше нічого?  Де Ставропольська? 
- Кать,  у неї тимчасові труднощі.  А мені без різниці,  де робити свою роботу.  Тим паче тут начальство під рукою. Не треба бігати туди сюди, -  вона привітно посміхається. 
- Ой,  щось я тобі не вірю...  Але добре,  все одно,  зараз це не принципово.  Я їду в Київ на два місяці,  заміниш мене тут.  І найди секретаря,  я тебе прошу. 
- Я все зрозуміла,  -  після кількох хвилин мовчання відповідає вона. 
Світлана була єдиною жінкою з усієї компанії,  з якою в мене склалися дружні відносини.  Я ціную її за професіоналізм,  тактовність і вміння вчасно промовчати. 
Повертаюся в кабінет,  продовжуючи наводити лад у документах  і закінчувати справи.  Та думки крутяться навколо Ігоря і майбутньої роботи.  Чи зможу я? Чи витримаю? Як працювати з людиною від якої кидає в жар,  мурашки табунами бігають по тілі?  Як зосередитися на роботі,  коли аромат лоскоче ніс,  запалюючи кров? Це не по справжньому,  я знаю.  Це просто фантомні відчуття,  викликані емоційним сплеском.  Напевне, просто не була готова до зустрічі з минулом.  Можливо,  якби я не пам'ятала його або взагалі б не знала,  то і реагувала набагато спокійніше.  Так.  Стоп.  Я доросла розумна жінка і не дозволю емоціям брати верх над розумом.  І навіть якщо не зможу збереги байдужість у душі,  то завжди зможу зіграти. 
Беру невелику табуретку і кладу біля шафи.  Стаю на неї і знімаю велику паперову коробку.  Товстезний шар пилюки заставляє кілька разів чхнути.  Балансую заледве не впавши.  Сідаю на землю,  відкиваю її і на кілька хвилин випадаю з реальності.  Перше,  що кидається в очі,  красива червона троянда під кришталевим ковпаком.  Я пам'ятаю ті слова "ти ж любиш казки,  ось частинка казки про красуню і чудовисько...".  Дивно,  стільки часу минуло,  а вона досі не зів'яла.  Потрясла і на криваво-червоні пелюстки почав осідати білосніжний сніг.   Абсолютно заворожуюче видовище. Далі погляд виловив маленьку оксамитову коробочку.  Торкнулася її...  наче громом ударило. Для чого я взагалі відкрила цей ящик Пандори.  Нервовими не скоординованих рухами рванула на кухню,  у ящику стола віднайшла клейку стрічку і прийнялася судорожно заклеювати назад паперову коробку. Як там писало, а одному із форумів  на Фейсбуці "Щоб серце не стало калікою, не тривож печалями душу".  Знову вилізла на стілець і заснула куди подалі всі непотрібні спогади.
Краще подумати про те що з одягу необхідно взяти з собою. Звісно ділові костюми,  кілька вечірніх  суконь ну і домашній одяг.  А ще спідню більзну,  туфлі,  сумочки,  аксесуари,  засоби для догляду за обличчям, за волоссям і...  Купу всього... матінко рідна, які жінки складні.  Зрештою назбирала дві валізи,  одну велику сумку і ще повну сумочку...  Добре,  що хоч їду своїм авто.  Поїздом було б важкувато. 
Телефон оживає  сповіщаючт про смс.  Підходжу ближче,  читаю... +38 0971297819.  Здається це номер Мороза. Кінчики пальців пітніють.  Адрес квартири.  А я вже номер у готелі забронювала.  Накочується хвиля протесту.  Я буду жити там де захочу,  а не там,  де він наказує.  Перше бажання передзвонити сказати йому це. Та через кілька хвилин остиваю.  Приходить доречна думка,  що чим більше я буду йому суперечити,  тим більше його роззадорювати і тим важче буде нам працювати.  Ну наступлю трошки собі нагорло,  подумаєш...  Зціплюю зуби і відкладаю телефон. 
Звіряюся з навігатором,  начебто тут.  Виходжу з авто і розминаю тіло після шестигодинного сидіння за кермом.  Ну і райончик...  Один з найпрестижніших. Піднімаю голову,  скільки ж тут поверхів...  Піднімаюся на 15 поверх,  натискаю на дзвіночок. Двері відкриває високий амбал злегка стандартної бандитської зовнішності,  простягає ключі,  бажає гарного вечора і виходить... проводжаю його здивованим поглядом і проходжу в глиб квартири. Величезні апартаменти виконані в світло бежевих тонах. Переважає мінімалізм і зручність. В принципі все, що я люблю.  Заходжу на кухню і застигаю.  Красиво сервірований стіл,  заглядаю у холодильник,  заповнений продуктами...  На поличках різноманітні чаї,  кава і решта необхідних для життя приналежностей.  Все продумав...  Приємно...  На невеликій барній стійці -  планшет.  Розблоковую...  Стоїть система розумний дім.  Намагаюся розібратитися,  як у двері дзвонять.  Підходжу до домофону,  піднімаю слухавку... 
- Доставка, ресторан "Валенсія".  
Відкриваю і забираю чотири повних пакети.  Намагаюся розплатитися,  однак кур'єр сповіщає,  що все оплачено.  У зім'ятих відчуттях відношу все це назад на кухню.   Суп ще гарячий,  риба,   два салати,  паста і навіть десерт.  Неймовірний аромат розноситься по кімнаті,  не витримую і все таки сідаю їсти. Відчуття двоякі... З одного боку це прояв турботи...  А з іншої йому просто варто віддати наказ і все зроблять замість нього. 
Сита і задоволена вирушаю досліджувати решту квартири. Заходжу у простору вітальню.  Роззираюся,  на низенькому журнальному столику   помічаю невеличку коробку з бантиком і конверт. Акуратно знімаю упаковку  і посмішка сама розповзається по обличчі.  Кактус. З квіткою.  Перевертаю конверт,  звідти випадає пропуск на моє ім'я і записка виведена знайомими розмашистими літерами.  "Сподіваюся,  тут тобі буде зручно,  затишно і тепло.  Чекаю завтра роботі о девятій. І. М." 
Закриваю очі і зітхаю...  От для чого він це робить? Такий милий і турботливий.  Я ж знаю,  що він не такий.  І більше на це не куплюся.  Вставши, відправляюся у спальню. Треба ще сумки розібрати і підготувати одяг на завтра. 
Зранку судорожно бігаю по квартирі.  Заспала!  Ще б пак.  До третьої ранку вертілася у ліжку не могла заснути... Добре,  хоч костюм приготувала звечора.  Наспіх приймаю душ,  одягаюся,  наношу мінімальний макіяж...  Чай уже не встигаю... Останній раз заглядаю в дзеркало і вибігаю...