Пролог

" - Мені треба з ним поговорити... -  мій голос звучить тихо і сипло.  Це перші слова за сьогодні,  а вже вечір... 
- Катрусь,  може не варто...  Ми ж намагалися до нього додзвонитися... -  в його погляді стільки суму і жалості... Задихаюся... 
- Відвези мене до нього...  Я так більше не можу! -  хапаю друга за лацкани піджака. -  Я те дуже прошу...  - сльози навертаюся на очі...  Я повинна знати чому...  Що я зробила не так? -  всередині все пече і розривається від болю... 
- Катя! -  хапає мене за плечі і добряче струшує. - Він одружився! Розумієш ти це чи ні?! Одружився!  Не через те що з тобою щось не так,  а це через те,  що так захотів! Це мороз!  Він завжли робить те,  що йому заманеться,  не пояснюючи і не звітуючи нікому!
Закриваю вуха руками і негативно махаю головою.  Ні...  Ні!  Це не правда! Я не хочу цього чути...  Це не правда! Минуло більше тижня,  а мені не легше.  Ні на йоту...  Біль тільки посилюється...  
- Я хочу подивитися йому в очі!  Просто побачити!  - несамовито кричу не звертаючи уваги на людей,  що починать кидати на нас здивовані погляди. 
- Добре,  добре,  тільки заспокійся,  - він гладить мене по голові,  наче маленьку дитину і міцно притискає до грудей.  
Затихаю...  Скоро я  його побачу...  Він скаже,  що все це тільки розіграш.  Просто ідіотський розіграш...  Обійме,  поцілує і стане легше...  Я забуду ці стрішні дні  як дурний сон.  Пробачу йому...  Все пробачу...  
Сідаємо у чорний позашляховик.  Влад копошиться у моїй сумочці і дістає якусь пляшечку.  Наче в уповільненій зйомці спостерігаю за тим,  як наливає в одноразовий стаканчик води,  а потім туди летять якісь каплі...  Одна,  дві,  три...  Дев'ять...  Десять...  Посміхаюся...  
Простягає мені і заставляє випити.  Ну і нехай, хоча б посплю...  Сон,  єдине місце,  де моє серце хоч трошки відпочиває... 
Прокидаюся, на дворі сутеніє... Розглядаю літні міські пейзажі. Багатоповерхові битонні будинки гордовито височіють над деревами, наче показуючи,  хто тут головний.  Цим бездушним холодним конструкціям абсолютно байдуже до людських доль,  сліз чи страхів... 
Ну нарешті Івано-Франківськ. Прислухаюся до власних відчуттів,  начебто нічого не болить, тільки тіло ніби не моє.  Якесь  дерев'яне.  
- Ми пропустили поворот,  - озиваюся
- Ти так і не передумала... -  зітхає. 
Не передумала.  І поки не побачу його не заспокоюся.  І ніякі каплі мені не допоможуть. 
Авто ще остаточно не зупинилося,  як я відкриваю двері і вискакую на вулицю.  Швидким кроком лечу до ліфта. В спину чую привітання консьєржа,  та мені не до нього.  Я в передчутті...  Судорожно натискаю кнопку,  але він чомусь не їде.  Кидаюся до сходової кліти і перескакуючу східні вибігаю на п'ятий повер.  Ось вони,  великі металічні двері.  Задихаюся,  у горлі пече,  та це дрібниці порівняно з тим,  що я відчуваю.  Тремтячими руками вставляю ключ у замок і повертаю. Заходжу в кімнату,  перечіпляюся за щось на підлозі і падаю на землю.  Опускаю погляд і бачу валізу.  Відкриваю...  Мої речі...  Наче удар під дих.  Піднімаюся і проходжуся по кімнатах...  нікого...  Холодна темнота знову простягає до мене свої щупальця  та я тримаюся...  Помічаю,  що позаду стоїть Влад.  Піднімає валізу і обнімаючи мене за плечі,  виводить із квартири.  
Мовчки спускаємося уже ліфтом і на прохідній все таки підходжу до консьєржа. Кладу ключі і видавлюю з себе тихе "дякую.  Передайте,  Мороз,  82".
Знову сідаю в авто і з маніакально депресивним виглядом повертаюся до Владислава. 
- Відвези мене до його батьків. 
- Катя,  ну для чого ти себе так мучиш? - він дратується
- Це востаннє,  правда. -  посилаю йому благальний погляд. 
Втомлено киває головою і заводить двигун. Жаліє мене,  любить мене... а я нічого не можу  дати йому взамін. Не можу переступити той бар'єр  що вибудував Ігор. 
- Катруся,  радий тебе бачити,  -  обнімає мене його батько і запрошує пройти в кімнату. 
- Де Ігор?  -  стою не порушно в очікуванні вироку. 
- Він поїхав у весільну подорож...  В Емірати... 
Його слова звучать,  наче контрольний постріл в голову, убиваючи останню надію.  Біль потрохи відступає...  А значить скоро прийде і смирення... "
Здригаюся від власних же спрогадів і приходжу до тями...  З тих пір минуло довгих шість років...  Я давно усе забула,  - обриваю себе на думці,  - Хоча про що це я, ха ха,  -  насміхається внутрійшній голос.  Гаразд,  перефразую.  Я давно з усім змирилася і заставила себе жити далі,  до речі,  доволі непогано жити....  Розриваючі душу емоції тихо  вляглися десь на глибині душі.  Почуття з часом розтанули наче ранковий туман під променями теплого сонця. Залишилися тільки спогади...  Але ж це просто примара.  І я навчилася з ними миритися...  Моє життя стало знову цікавим і наповненим змісту.  Правда,  основну його частину займає робота,  але я не жаліюся. І все в мене чудо,  окрім одного "Але". Він повенувся! Знову з'явився у моєму житті  щоб зруйнувати те,  що я такими зусиллями склеювала.  
Голосне мяукання ириваєфдриває  мене він наступу неприємних думок.  Об мою ногу леститься маленьке сіре кошеня.  Я недавно знайшла його на вулиці і не змогла віддати в притулок.  Беру на руки і проводжу рукою по гладкій шерсті. З його появою зрозуміла,   що це чудовий антилепресант. Отак просто сидіти і бавитися з отаким маленьким чудом,  що само того не відаючи царапає тебе маленькими кігтями.  Напевно в мені прокидається материнський інстинкт.  Ну,  в принципі,  вже пора,  як не як 25. Тільки,  як говорила,  героїня відомого фвльму,  "Діти з'являються  не від сексу,  а від кохання.  Ну а в моєму житті не спостерігається ні одного ні іншого...  Та й,  мабуть,  на таке глибоке почуття я більше нездатна.  Ех...  От якби все було як у казці.  З'явився принц на білогривому коні,  від поцілунку якого моє серце розтануло  і зажили б ми тоді...  Катя,  Катя,  - голосно зітхнув внутрішній голос.  -  Така доросла,  а досі в казки віриш...  В твоєму житті вона уже була.  Нагадати чим усе закінчилося? Не треба,  -  обриваю його. 
От,  часом буває так,  що одна людина стає для тебе цілим світом.  Вона замінює тобі батька,  матір,  друзів... Ти розчиняєшся у ній наче солодкий цукор у гарячій каві...  Розкладаєшся на атоми...  Ти більше  нікого не бачиш,  не чуєш.  А головне,  ти щасливий у своєму виборі. Парадокс тільки в тому,  якщо цю людину забрати,  то навіть весь світ тобі її не замінить.  І що в тебе залишиться? Кажуть земля кругла і клином не сходиться. А я кажу ще й як сходиться. І тоді опиняєшся в глухому куті.  І що тоді робити тобі?  Як зібратися докупи? Повільно,  поступово ліпити атом за атомом. І це доволі болісна процедура.  Тільки як не ліпи,  попереднім ти уже не будеш. І коли вже  начебто знову нормально дихаєш,  перед тобою наче примара  постає причина всіх бід і страждань. Посміхається...  Манить...  Ну ні! Вдруге я не дам це з собою зробити!