Глава 32

Лія кинула до рота кілька пігулок заспокійливого й запила його водою. Занурена у важкі думки, жінка сиділа біля вікна й спостерігала, як узбережжя вкривають сутінки. 

- Я вдома, - сповістив Кован, опускаючись на диван навпроти.

- Де був? - без особливої цікавості запитала жінка. Насправді Лії було байдуже на те, куди їздив її чоловік, але вона розуміла, що вони мають спілкуватися. У тиші відчуття печалі зростало.

- Відвіз Айка додому… Бідоласі зовсім важко.

- Що він утнув цього разу? Знову намагався організувати пошукову операцію?

- Не бери у голову, - відмахнувся Кован. - Дурниці.

- Та ні, розкажи.

Чоловік подивися на бліде обличчя дружини. Йому вкрай не хотілося зачіпати болючу тему. З іншого боку, Лія мала знати про все, що стосувалося її покійної доньки.

- Гаразд… Айк вигадав, наче це Ной викрав Софію заради якогось ритуалу. Спочатку він присягався, що її утримують в будинку, потім вимагав обстежити Кажанячу скелю.

Лія напружилася. Вона підвелася на ноги й обійшла кімнату, обмірковуючи почуте.

- Знайшли щось? 

- Кажанів, - Кован зупинив дружину, спіймавши за руку. Він притягнув її до себе й всадив поруч. - Ти заспокойся, все нормально… Гадаю, тепер Айк нарешті покине пошуки.

Жінка дивилася кудись далеко перед собою. Її погляд був затуманеним, а очі бігали зі сторони в сторону, наче намагалися відшукати якусь дуже важливу зачіпку.

- Ной, кажеш? - промовила вона. - А що, як це правда? Раптом, він дійсно живий!

- Не може такого бути. До того ж ми все перевірили...

Лія схопила Кована за сорочку. З глибин її пам’яті виринув спогад, який вмить полонив свідомість і змусив серце битися швидше.

- Не все! Любий, клич хлопців. Нехай беруть сокири! - Лія зірвалася з місця й побігла до дверей. - Ви не там шукали!

Стіни обрядової зали освітили п’ять смолоскипів, які розташовувалися навколо вівтаря для жертвоприношень. Дикі тіні танцювали на темній воді, повітря наповнилось запахом трав та кіптяви. У якийсь момент Софія почала чути дивні перешіптування навколо. Голоси духів, що населяли храм, підбадьорювали шаманів. У дівчини холола кров у жилах, їй здавалося, ніби вона опинилася у самому пеклі.

Рема й Сані розвели по різні сторони, аби ті не могли спілкуватися. Русалку, посадили на кам’яну лаву так, що він міг торкатися води лише кінчиками пальців на ногах. Близькість до води не давала йому померти, але її енергії вистачало рівно настільки, щоб дихати й безпомічно спостерігати за тим, як Ной та Онікс готуються до ритуалу.

Сані балансувала на межі божевілля. Вона то проклинала шаманів, погрожуючи їм розправою, то тихенько плакала. Софія марно намагалася заспокоїти подругу. Почувши слова підтримки, дівчина починала ридати ще гучніше, але тепер вже від почуття жалю до Софії.

- Замовкни, або я тебе змушу! - вигукнув Ной, схилившись над бідолашною.

Сані здригнулася усім тілом. Вона боялася шамана, як вогню. Одна справа слухати розповіді про нього, а зовсім інша - бачити на власні очі. 

- Її брат був тихішим… - кинув Онікс, креслячи магічні руни по краях вівтаря. 

На мить час зупинився. Сані з Софією переглянулися, переварюючи почуте.

- Повтори, - процідила Ру. Гнів, подібно вулкану, вирував її тілом. Руки тремтіли, а очі горіли від бажання помсти.

Ной обернувся. Він з неприхованим подивом чекав на відповідь учня.

- Людський хлопчик… - Онікс зосереджено виводив символ, уникаючи поглядів оточуючих. - Я гадав, що ви не будете засуджувати мене, вчителю. Зрештою, де ще я мав черпати енергію для таких масштабних заклять? Узяти лишень русалчину чуму...

Сані закричала, наче її наживо різали. Біль, про який вона забула завдяки Рему, вирвався назовні.

- Ненавиджу!!! - волала вона. - Я вб’ю тебе!!!

Ной був приголомшений не менше неї, але він вчасно приборкав свої емоції. Спопеляючи Онікса вогняним поглядом, він промовив:

- Смерть дитини була зайвою. Ти зробив це без мого дозволу, а тому обов’язково будеш покараний.

- Прямо зараз, мерзотнику! - вигукнула Софія нападаючи на русалку. 

Дівчина билася, дряпала й кусала шамана, бажаючи завдати йому якомога більше страждань. Ру вперше пожалкувала про те, що море більше не може заволодіти її розумом. За допомогою стихії вона без зволікань катувала б Онікса, поки той не став би благати про смерть.

Ной з цікавістю спостерігав за боротьбою шамана з виродком. Він отримував насолоду, розуміючи, що його нащадок здатен роздерти ворога, навіть якщо сам ледве тримається на ногах. Невчасне почуття гордості заполонило душу Ноя. Він більше не міг відкидати очевидне - його донька була сильною навіть без магії. Вона взяла від нього з Лією найкращі риси характеру й виросла незламною особистістю, готовою до шалених вчинків заради близьких.

Софія потягнула за намисто на шиї Онікса й помітила, як груба мотузка залишає криваву смужку поперек його горла.