Глава 30

Софія не вірила своєму щастю. Озираючись через плече, вона шкутильгала поруч зі своїм другом і тільки біль від свіжих ран нагадував, що це не сон. Друзі дісталися дороги, яка вела до маяка, та тільки тоді дозволили собі трохи перепочити. Вони сховалися у скупій тіні від напівсухої оливи, щоб відновити сили. Софії паморочилося у голові, а сонячне світло неприємно пекло в очі. Після кількох днів у цілковитій темряві, дівчина відчувала себе кротом.

- Взуй мої кросівки, - запропонував Айк, розв’язуючи шнурки. - В тебе ступні кровоточать, а нам треба дістатися маяка.

- Пусте, - махнула рукою Софія. 

- Не вистачало занести інфекцію… - стояв на своєму хлопець. - Давай хоч перев’яжемо.

Айк відірвав шматок тканини від своєї сорочки й хотів намотати на ноги Софії, але та його зупинила. Вона поклала холодну, мов лід, руку за зап’ясток хлопця, не даючи закінчити задумане. Айк  напружився. Перше, що спало йому на думку - Ной наздогнав їх. Він подивився навкруги, а потім на Софію.

Дівчина моргнула вологими віями. Айк і не пам’ятав, коли саме її очі змінили колір на блакитний. Вони завжди були зеленими, точно паростки молодої весняної трави. Він точно пам’ятав це, бо часто з викликом зазирав у ті очі, шукаючи хоч якийсь натяк на взаємність своїх почуттів. Тепер же перед ним була зовсім інша Ру. Разом з кольором очей змінилася й вона сама. Софія належала морю, русалкам і Рему, а закоханість у її минулу версію Айк намагався перебороти, як шкідливу звичку.

- Дякую тобі! - сказала Ру та міцно обійняла друга, поклавши голову йому на плече. І нехай це тривало всього кілька секунд, поряд з Айком Софія відчула захищеність та тепло. Ніби повернулася додому після довгої, важкої подорожі. - Але як ти дізнався, що я у Кажанячій скелі?

Хлопець кривувато посміхнувся. Не зважаючи на протести Софії він таки перемотав її ступні тканиною.

- Насправді, - почав Айк, невміло зав’язуючи вузол на щиколотці, - я не знав, що ти там. Поки інші влаштовували поминки, я скрізь шукав тебе. Навіть намагався спілкуватися з русалками, хай їм грець! Вчора пішов до Араса, попросив у нього моторний човен… Сподівався, що хоч тіло твоє зможу знайти. Де там! По дорозі зустрів твоїх батьків та отримав від них прочуханку за те, що роблю тільки гірше.

Вони рушили далі, ступаючи на запилену глиняну стежку. Обабіч росли кущі кураю і чортополоху, сухе гілля якого боляче дряпало по ногах, та ніхто не звертав на це уваги. 

- Не розумію, чому ти не повірив у мою смерть, - зізналася Софія. - Я сама думала, що то кінець…

Айк знизав плечима.

- Мабуть, боявся... Хоча знаєш, коли всі навколо називають тебе впертим бовдуром і самодуром, ти й сам починаєш з цим погоджуватись. Так, після розмови з пані Ру, я остаточно заплутався. Не знав, що робити далі. Шукати тебе попри вмовляння рідних чи таки змиритися, як це зробили інші? Мені треба було подумати, побути на самоті… Тому я й пішов до скелі. Пам’ятаєш той раз, коли Рем хотів скинути мене звідти у воду?

- Так.

- Того дня я випадково знайшов невеличкий тунель, що вів до виступу над морем. І хоч повторювати шлях вночі було дурним рішенням, мені здавалося, наче кращого місця для роздумів не знайти. Воно було тихим, безлюдним та міцно пов’язаним з тобою.

— Страшно подумати, що увесь цей час там міг ховатися Ной… 

— І не кажи.

- Я рада, що ти обрав саме це місце для роздумів. Хоча більше не вірю у випадковості, - посміхнулася Софія. — Тебе щось привело по мене.

— Поклик серця, - Айк помітно звеселів. - Вже хочу побачити обличчя Сані та Рема, коли вони дізнаються, що весь час дарма вважали мене ідіотом. Якщо я не почую цілу тираду вибачень, то не розмовлятиму з ними до кінця життя!

- Як вони?

- Ну… Сані ображається. Вона трохи поїхала дахом… Хоча, це звичний для неї стан. Вважає, що ти наплювала на наші почуття, зрадила всіх, покинула напризволяще. Ми не сперечаємося з нею, бо то марна справа.

- А Рем?

- Рем, - хлопець почухав потилицю, як зазвичай робив, коли намагався підібрати вдалі слова. - Він теж ображається.

Софія здійняла руки до неба.

- Господи, які ж усі вразливі! Таке враження, що я на зло їм  пішла вбиватись.

Айк розсміявся.

- Ні, - він похитав головою. - Рем ображається не на тебе, а на море. Він типу бойкотує… Навідріз відмовляється повертатися у воду. Вже зробився схожим на мумію, але від свого не відступає. Піде на пляж, поплаває трохи та знову повертається. 

Ру відчула, наче її серце виросло у розмірах. Йому стало затісно у грудях, а ребра тиснули немов прути сталевої клітки. Її Рем, її всесвіт, страждав через хитрощі Ноя та Онікса.

- Де він живе? У маяку? - з надією на те, що скоро зустрінеться з коханим, запитала дівчина.

- Не вгадала. Він перебрався у твій будинок. Чесно кажучи, ми всі там ночували… І навіть не здогадувалися, що тебе утримують зовсім поряд! Скелі з вікна видно.

Степом пронісся холодний вітер. Хмари пилу здійнялися в повітря й закружляли разом з перекотиполем.

- СОФІЄ! - знову залунав голос Ноя. - ПОВЕРТАЙСЯ!