Глава 26

Влітку ночі дуже короткі, а особливо біля моря. Софія поглянула на годинник, у неї залишалося катастрофічно мало часу до того, як зійде сонце. Темрява вже потроху розсіювалася, втрачаючи свій яскравий чорнильний колір. 

Варто було перетнути кордони Затоки, як до Ру почали повертатися сили. Її тіло наповнювалося енергією, а розум ставав яснішим. Софія повернулася у місто, яке перетворилося на її особисту клітку. Вона не могла жити без моря, а море - помирало, поки жила вона. Це здавалося до смішного несправедливим. 

- Чим ми можемо допомогти? - з готовністю запитала Сані, коли вони зупинилися неподалік маяка.

Софія зобразила впевненість, хоча насправді не хотіла вірити у те, що відбувається. 

- Айку, ти маєш пильнувати моїх батьків, - обережно почала Ру. - Не випускай їх з дому. Зачини, зв’яжи, що завгодно роби, тільки не випускай.

- Чому? - Айк насторожився. 

- Бо вони… - у Софії закололо в серці, коли вона зрозуміла, що більше ніколи не побачить рідних облич. - З ними буде важче. А, Сані, постарайся знайти червону морську сіль. Це дуже важливо!

В очах Сані промайнула цілковита розгубленість. 

- Це якось пов’язано з шаманом? Якийсь ритуал?

- Так-так! - Софія активно закивала, радіючи, що їй не довелося самостійно вигадувати пояснення до брехні. - Тільки червону, ясно? Спитай по сусідах.

- Добре… То я, мабуть, побіжу? - підскочила дівчина. - Постривай, а куди її нести?

- Принеси сюди і розсип навколо маяка.

- Зрозуміла!

Сані вистрибнула з джипа й чкурнула у бік міста. Вона навіть не прощалася з подругою, бо була переконана, що вони скоро зустрінуться знову. Софія подумки побажала їй щастя, відчуваючи, як ще одна частина життя залишилася позаду.

- Навіщо тобі сіль? - повільно промовив Айк. - Ру, я хочу правду.

Софія вдихнула якомога більше повітря. Що б там не казала Сані, та Айк був значно розумнішим, ніж вона вважала. Хлопця не вдалося провести, він зміг зчитати усі емоції, котрі так старанно приховувала Софія.

- Щоб Сані пішла звідси. 

Айк схопив Софію за плечі, змушуючи подивитися йому в очі.

- Що ти задумала? - процідив він.

Дівчина зрозуміла, що вже не зможе викрутитися. Та й часу на це в неї не було.

- Покінчити з цим раз і назавжди. Здатися.

- Ти ненормальна! - вибухнув Айк. - Навіть не думай про це! Не можна опускати руки, треба боротися… Ру, треба боротися...

Кожне слово друга боляче дряпало її серце. Вона не сперечалася з ним, просто міцно обійняла. Притиснулася до колючої щоки й відчула, як по ній стікає сльоза.

- Все добре, Айку, - прошепотіла вона. - Так має бути.

Хлопець поклав свої важкі руки на спину дівчини, сковуючи її у ведмежі обійми.

- У глибині душі я завжди знав, що ти це зробиш, - промовив він. - Ти б не змогла вчинити по-іншому, бо занадто горда і вперта.

- Навіть не сперечатимусь.

- Я буду з тобою. До кінця.

- Дякую.

Кілька хвилин Софія стояла з Айком, а потім звільнилась, похмуро посміхнулась йому та поспішила до маяка. Зала для зібрать Хранителів була завалена паперами, на столі залишилися брудні попільнички й склянки. Серед всього цього безладдя, дрімав у кріслі доглядач. Почувши кроки, він здригнувся та ледь не впав.

- Софія? - чоловік звівся на ноги, відійшов до стіни. - Що… ти тут робиш?

Впізнавши колишню Хранительку, доглядач зблід. Його маленькі оченята бігали зі сторони в сторону, шукаючи шляхи для втечі.

- Та годі! - Ру змахнула руками, викликавши ще більший переляк. - Невже і ви мене боїтесь? 

- Ну, знаєш, люди різне говорять… А ти ж мала поїхати з міста.

- Не вийшло. Але ви не панікуйте, - Софія дружньо схилила голову набік. -  Русалки не нападатимуть, якщо ви мені де в чому допоможете.

- В чому саме?

- Викличте шамана.

- Ти ж знаєш, такі рішення не приймаються одноосібно. Треба порадитися…

- Чорт забирай! Я хочу померти без зайвих глядачів, невже навіть це треба виборювати залякуванням та погрозами?

- Я не знаю… - чоловік закусив потріскану губу і замислився. Він жодного разу не порушував правил Хранителів, але сперечатися з виродком не хотів. - Ну, гаразд, тільки заспокойся.

- Інша річ!

Озираючись через плече, доглядач почалапав сходами на верхній поверх. Він знав, що отримає догану. Можливо, навіть, прочуханку від Кована. А тому хитрун заздалегідь спланував викрутитись, якщо трішки добреше про виродка. Заприсягнеться, наче Софія напала на нього та силоміць змусила запалити ліхтар.

Ру переконалася, що її прохання виконають. Без свідків не треба було вдавати з себе сміливицю, а тому щойно доглядач зник з поля зору, вона опустила голову та похнюпилася. Дівчина навіть не дивилася перед собою, і сама не помітила, коли врізалася у чиєсь плече.