Глава 21

Сонце опустило втомлене проміння у воду, щоб хоч трохи охолодитися після чергового літнього дня. Рожеве світло розлилося по Затоці й прослизнуло у вітальню сім’ї Ру. Кован невдоволено зажмурився, у нього не було настрою насолоджуватися красою природи, навпаки - настання сутінок свідчило про те, що дуже скоро він братиме участь у неприємній розмові. А можливо, ще й з донькою посвариться. Чоловік смикнув за штору, закрив вікно та повернувся у крісло. Він удавав, ніби читає газету, хоча насправді прокручував у голові питання до Рема з Софією.

Його донька ходила сама не своя. Дівчина допомагала мамі готувати вечерю, яку, скоріше за все, ніхто не їстиме. Лія вже не бідкалася через бездумні вчинки Софії,  мовчки нарізала овочі для салату, але робила це з такою силою, що ніж постійно застрягав у кухонній дощечці. Молодшій Ру здавалося, ніби на місці огірків мама уявляє її хлопця, і від цього ставало моторошно.

- Вже сьома вечора! - повідомив Кован. - Ще довго чекати?

Софія подивилася на годинник. Дійсно, Рем вже мав би прийти. Він обіцяв не затримуватися, але виявилось, що пунктуальність - не найсильніша його риса. 

- Скоро буде, - пискнула Ру. - Тільки, тату, не стався до нього занадто прискіпливо… Уяви, що він звичайний хлопець з сусідньої вулиці. Механік чи рибалка...

Лія кинула тарілку до мийки.

- Рем - син старійшини! - сказала вона. - Він посол від іншої раси. Треба мати неабияку фантазію, щоб уявити його “звичайним хлопцем”.

- Я просто прошу вас не бути упередженими. 

- Ми тебе теж багато про що просили… - тихо додав Кован.

Софія взялася вдруге протирати склянки, які вже і так блищали, мов діаманти. Чим довше Рем затримувався, тим суворішими до нього ставали її батьки. Дівчина вже й сама починала злитися на коханого. Він мав більш відповідально поставитися до такої важливої події.

Нарешті, з подвір’я донісся гамір. Кудлай, який ув’язався за новою хазяйкою, радісно заскавчав, повідомляючи про прихід гостя. Софія видихнула з полегшенням, вона побігла назустріч Рему, та раптом зупинилася на порозі, ледь стримуючи бажання вилаятись подібно Айку. Замість русалки до Ру завітав старий Арас.

- Вітаю! - він випустив широке кільце диму зі своєї люльки. - Вирішила провідати батьків?

- Типу того… - Софія подивилася повз моряка, аби перевірити чи не йде там Рем. Узбережжя було порожнім.

- А я зайшов віддати Ковану ліхтар. Покличеш його?

- Так, звісно.

Софія стояла біля вікна й виглядала коханого. Час від часу до неї долітали шматки розмови батька чи пана Араса, але ті здавалися зовсім не цікавими, поки вона не почула слова про русалок. Ру переконалася, що мама зайнята своїми справами, й тихенько підкралася до дверей.

- Всяко бувало… - казав моряк. - Та щоб три сардини за ніч - ніколи! З таким же успіхом можна було рибалити у власній ванні.

- Думаєш, знову вони щось підлаштували?

- Я вже й не знаю, що думати… Причини нещодавнього мору ми досі не дізналися. Не здивуюся, якщо вони скажуть, що не причетні до зникнення риби. Якщо так буде продовжуватися й надалі, у місті підніметься нова хвиля шуму, а тоді пригадається усе… і демони, і зниклі хлопці, і бозна, що ще.

Софія поспішила повернутися у вітальню. Вона саме сіла на край дивану, коли слідом зайшов її батько. Кован був сірішим за хмару, ворожості його зовнішності додавали синці, які набули брудного зеленого відтінку. 

- Я так розумію, що Рем не надто переймається нашою думкою, - зашипів він. - Чи під водою час йде в іншому темпі?

Дівчина й сама не знала, що відповісти. Вона подумки квапила коханого і сподіваюся, що той таки не забув про запрошення.

На зміну сутінкам прийшла ніч. Сім’я Ру сиділа за обіднім столом та сумно роздивлялася своє відображення у тарілках. 

- Годі, - не витримала Софія. Горло боляче стиснуло відчуттям цілковитого розчарування. - Бенкету не буде, розходьмося по домам.

Вперше за цілий день батько подивився на неї зі співчуттям.

- Можливо, це і на краще… - промовив він. - Софіє, ти куди зібралась?

Ру взула кросівки, накинула джинсовий жакет. Вона повністю осоромилася перед батьками й хотіла якомога швидше покинути їх, щоб зберегти залишки гордості... поки не дала волю емоціям. 

- До себе, - буркнула вона. - Кудлаю! Де ти, чорт забирай? Дурне створіння, мабуть, за Арасом побіг…

- Ніч на дворі! - гримнув Кован. - Залишайся вдома. Десь по місту вештаються ненормальні… 

- Йтиму біля моря, воно мене захистить.

- Софіє!

Лія стиснула долоню чоловіка. Вона з розумінням подивилася на доньку, ніби щойно збагнула, що та вже виросла і більше не потребує опіки.

- Нехай йде… Дай їй побути на самоті.

- Але ж… - розгубився Кован.

- Все буде добре, тату, - пообіцяла Софія. Не прощаючись, вона ступила за поріг та пішла з дому. 

Ру крокувала вулицями. Кожен, хто насмілювався подивися у її бік, був нагороджений льодяним поглядом, від якого волосся на руках ставало дибки. Дівчина контролювала кожен свій подих - вдихати ротом, видихати через ніс. Вона докладала титанічних зусиль, аби не зірватися й не перетворити найближчий фонтан на смертельну зброю. Якби у той момент їй на очі потрапив Рем - він би точно дізнався, що таке шалений гнів стихії.