Глава 20

Ной підпалив гасову лампу і поставив її на кам’яний стіл. Зграя полохливих кажанів з пронизливим писком вилетіла на вулицю, залишивши шаманів сам на сам.

- Я вас поважаю, але мені потрібні гарантії, - промовив перший. - Хочу переконатися, що не залишусь з порожніми руками.

- Ми це вже обговорювали, Оніксе.

- І все ж... Трохи конкретики не завадило б.

Ной починав нервувати. Він набрав повітря у легені та на одному подиху переповів свій план:

- Коли виродок передасть мені свої сили, я зможу маніпулювати Ойдоном, як маріонеткою. Море буде в наших руках і кожен отримає бажане: я - владу, а ти - заможне життя. Багатство мене ніколи не цікавило, тому не хвилюйся, не обділю...

Молодий шаман відійшов на кілька кроків. Насилу зібрався духом, щоб озвучити свою вимогу:

- Присягання на крові.

Ной блимнув червоними очима. Він підвівся та повільно, як удав підкрадається до жертви, наблизився до свого учня. Онікс напружився, чекаючи покарання за зухвалість.

- Мого слова тобі мало… 

- Забудьте, - заметушився шаман. - Я не хотів вас образити!

- Хочеш крові, то отримаєш.

Ной схопив Онікса за руку та, повернувши її долонею догори, зрізав кігтями шматок шкіри. Русалка завив від гострого болю, котрий роз’їдав його до самих кісток. Ці страждання ані краплини не зачепили Ноя. Навпаки, той з відразою відмітив, що шаман виявився нікчемнішим за його доньку. Та стійко терпіла подібні тортури та не волала, мов навіжена.

- Я, Ной - верховний шаман моря та водяного простору, клянуся нагородити свого учня Онікса за вірну службу і працю, а інакше не бути мені серед живих. Кров до крові, плоть до плоті.

Чоловік оголив кіготь на вказівному пальці та з зусиллям провів ним уздовж своєї долоні. Між лускою виступила доріжка з чорної, як смола, крові. Ной поклав свою руку поверх русалчиної та міцно стиснув її. 

- А тепер, - промовив він звисока. - Біжи до моря, нехай полікує твою рану.

Онікс обійняв понівечену кінцівку. 

- Дякую! Дякую вам! - він низько поклонися. - Я все зроблю.

- Починай.

_________

Софія проспала майже добу, а коли нарешті прокинулась, то відчула жахливий голод. Шлунок просто скаженів, колов і буркотів, вимагаючи їжі.

- Я й не підозрювала, що люди можуть стільки спати, - почувся дзвінкий голос Ерни. 

Дівчина протерла очі, спіймала на собі зацікавлений погляд русалки й посміхнулася їй.

- Привіт… - промовила Софія. - А де Рем?

- Вдома. У нього, між іншим, багато обов’язків під водою, а він їх прогулює.

Ру знітилася від почуття провини.

- Я не просила охороняти мене… 

- Та годі, тут немає твоєї провини. Почуття постійно беруть гору над розумом… А поки що я прикриваю його перед старійшинами. Зрештою, для чого ще потрібні сестри?

- Не знаю, - Софія розім’яла затерплі кінцівки. Вона насипала корму в миску Кудлая та почала готувати сніданок для себе. - Я завжди була єдиною дитиною в сім’ї.

- Щастить, - розсміялася Ерна. - Що ти робиш?

Русалка заправила смарагдове волосся за вуха й обережно підійшла до плити. 

- Грію воду для чаю… - розгубилася Ру.

- Це виглядає досить небезпечно, - Ерна торкнулася пальцем чайника. - Ним можна обпектися. І увесь цей ризик заради напою?

- Так. Хочеш спробувати?

- Чай? - в очах Ерни затанцювали вогники, і вона стала схожою на маленьку дівчинку. - А можна? Я давно хотіла…

- Звісно!

Русалка сіла за стіл. Вона склала руки під підборіддям й спостерігала за заварюванням чаю з такою цікавістю, наче Ру творила дива.

- Ми не користуємося приладами для приготування їжі, - сказала вона. - Нам подібні речі не потрібні, бо ми і так можемо впливати на рідини в організмах. Наприклад, зварити або підсмажити рибу можна, якщо збільшити температуру води у її тілі.

Софія закрила рота, щоб не бовкнути зайвого. Вона була переконана, що русалки харчуються сирим м’ясом, і тепер згорала від сорому.

- Але наші кухні дещо схожі на ваші, - продовжувала Ерна. - Ми будуємо їх з повітряною подушкою всередині, бо інакше всі продукти розпливуться по кімнаті…

- Це так цікаво! - видихнула Ру. - Хотіла б я побачити, як ви живете.

- Може, колись і побачиш, - знизала плечима Ерна. - А я проведу тобі чудову екскурсію.

- Пропонуєш спуститися з аквалангом? - хмикнула Софія, наливаючи окропу в чашки.

- Ні в якому разі. Навіщо народ лякати? Я веду до того, що ми досі не знаємо твоїх можливостей. А раптом ти здатна плавати або, навіть, жити під водою. Все ж таки, твій батько…

- Мій батько - Кован Ру, - відрізала дівчина. - Ось твій чай. Буде смачніше, якщо додати цукру.