Глава 18

Смерть ще ніколи не була настільки близько до Софії. Вона дихала їй у потилицю, тягнулася кістлявими пальцями й облизувалася у передчутті свіжої жертви. Єдине, що поки утримувало Ру від гибелі - сум’яття нападників, коли ті випадково застрелили не того. 

Кайло стискав гарячий револьвер. По його вилицям стікав піт, а червоні очі наповнювалися жахом. Хлопець не міг відірвати погляду від тіла Айка, що тонуло у калюжі власної крові. 

- Кай! - кричав його друг. - Кай, не забувай про демона!

Айван, хоч і боявся наближатися до Софії, знав, що має довести почате до кінця. Поки Кайло перебував у стані шоку, він зціпив руки в кулаки й побіг на злого духа, що ховався у подобі беззахисної дівчини.

- Зло не має розгулювати по землі! - процідив він, поваливши Софію на траву. 

Ру не пручалася. Вона була занадто спустошеною для боротьби. Усі думки чіплялися за Айка, намагаючись відшукати хоч мізерний промінь надії на те, що той зможе вижити.

Холодні долоні передавили горло дівчини. Вона здригалася, жадібно хапала краплини повітря, але його було катастрофічно мало. В очах потемніло, десь далеко позаду билося в агонії море. Воно збагнуло, що вже не встигне допомоги, а тому завивало від болю, спостерігаючи за тим, як гине його улюблениця.

З очей Софії покотилися сльози. Вона прощалася з батьками, Ремом, Сані, благала прощення в Айка. Нарешті наступила рятівна тиша, і все навколо потонуло у невагомості.

Софія не знала, скільки часу була непритомною. Вона навіть не сподівалася, що зможе втекти від смерті, а коли прийшла до тями, то боялася розплющувати очі й повертатися у реальність. Все тіло нило, шия пекла вогнем, а дихати було так важко, наче горло перетворилося одну суцільну рану. 

Голосів нападників не стало чутно, але Ру відчувала присутність людини поруч. Важкі кроки наближалися та віддалялися. Хтось був зайнятий своїми справами, не звертав на неї уваги. 

Софія підняла важкі повіки. Вона лежала на порозі свого будинку, поруч нерухомо сидів Кудлай. Пес скляними очима дивився перед собою й ледь помітно дихав. Навпроти неї якийсь незнайомець орудував садовою лопатою — викопав глибоку яму прямо посеред двору і викидав з неї останні грудочки землі. Ру почало нудити, коли вона збагнула, що насправді то не просто яма, а велика братня могила.

- Хто… - прохрипіла Софія.

Незнайомець сповільнився. Він встромив лопату в ґрунт й обернувся. Просторий балахон, у який був одягнений чоловік, приховував його зовнішність і робив ворожо-загадковим. Обличчя не можна було розгледіти під широким каптуром. Єдине, що змогла помітити Софія, це чорні, вкриті лускою пальці з брудними кігтями, як у птаха.

- Хто ви? - повторила Ру.

- Тобі це знати не обов’язково, - глибоким, віддалено знайомим голосом відповів той.

Софія спробувала підвестися. Вона не знала чи можна довіряти тій істоті, а тому потайки шукала шляхи відступу.

- Не рухайся! - наказав незнайомець.

Дівчина вирішила не сперечатися. Вона сперлася на одвірок та зажмурилася, аби не бачити, як непритомних хлопців кидають у яму. 

- Вони мертві? - запитала Софія, долаючи приступ паніки.

- Так. Хоча… - чоловік під каптуром схилився над Айком. - Цей поки ні.

Ру наче блискавкою вдарило. Вона кинулася до друга, але не впоралася з власним тілом й покотилася сходами.

- Не чіпайте його! - від падіння в Софії подерлися лікті та коліна, але вона навіть не відчувала цього. - Треба покликати на допомогу!

Незнайомець повільно обернувся. Зблизька він здавався ще більш моторошним.

- Ви не людина… - прошепотіла Ру, помітивши червоні очі, які по-котячому блищали у тіні.

- Я ніколи не був людиною. Але таким, - він скинув каптур, - мене зробило море.

Софія зойкнула й забилася під сходи. Перед нею постало справжнє чудовисько. Обличчя істоти було частково вкрите темною лускою, а частково - поросло мушлями. Довге чорне волосся падало на очі й плуталося у наростах. Здавалося, що незнайомець довгий час провів під водою. Він, мов затонулий корабель, перетворився на частину флори і фауни моря.

- Врятуйте Айка, молю вас…

Чоловік знов накинув каптур.

- Лікарі йому не допоможуть, - він пнув ногою тіло Айка. - Життя цього хлопця може врятувати лише виродок. Однак, чи готова ти піти на це, Софіє?

Дівчина вже не дивувалася, звідки чудовисько знає про її походження. Єдине, за що дівчина хапалася усім єством - це шанс для Айка.

- Що треба робити? - з викликом запитала вона.

Незнайомець важко зітхнув. Він навіть і не сподівався почути іншу відповідь.

- Кров виродків - священна. Вона здатна зцілювати, знімати прокляття, творити те, на що не спроможна навіть найсильніша магія. Але її треба багато, і буде боляче.

- Гаразд.

- Ну що ж… Ти сама погодилася на це.

Незнайомець з легкістю підняв на руки Айка й поніс у будинок. Софія, тримаючись за стіну, пішла слідом. Те, що коїлося, скидалося на довгий кошмар, від котрого Ру не могла прокинутися. Вона спостерігала, як білого, мов крейда, хлопця поміщаюсь у ванну, а потім вмикають кран з холодною водою. Рожева від крові друга рідина заповнила місткість до країв так, що Айк потонув у ній з головою. Софія відчувала себе співучасницею злочину. Вона скреготіла зубами від страху, але не могла опиратися потоку безумства, яке увірвалося у її життя.