12.1

Перед дівчатами постала старенька, яку до цього не було помітно за кущем чортополоху. Вона поправила зачіску, що нагадувала суцвіття кульбаби, та промовила:

- Лише людина, яка цінує тишу... Мене звати Аніта. 

- Дуже приємно, - кивнули дівчата. 

- Не будемо витрачати час. В мене його і так лишилося обмаль, - старенька сперлася на хвіртку. - Раніше тут жив художник. Він любив малювати морські пейзажі… Станьте біля ліхтаря і подивіться перед собою - звідти відкривається неймовірний краєвид на дикий пляж. Морські леви приходять туди, аби погрітися на сонці… Проте я не думаю, що молода пані захоче оселитися у такому відлюдькуватому місці.

- Ще б пак, - погодилася Сані.

- Дикий пляж, кажете? - Софія замислилася. - Там не буває людей?

- Той відрізок з одного боку відокремлює Кажаняча скеля, а з іншого - кам’яні пороги - не дуже приваблива місцина для відпочинку. Якщо виникне бажання можете спуститися туди сходами, їх ще мій дід витесав...

Віддаленість від міста трохи лякала Софію. З іншого боку, переїхавши у той будинок, вона б отримала доступ до моря, де б могла не боятися бути поміченою. Бажання пізнати себе переважало над усіма іншими, тому Ру промовила:

- Мені цілком підходить.

Сані подивилася на подругу, як на навіжену. Старенька повністю підтримала її реакцію, вона розгубилася й заходилася м’яти у руках краєчок хустинки на шиї.

- Але ж ви навіть не подивилися будинок всередині! Проходьте...

Софія потягнула на себе важкі двері. На неї повіяло прохолодою та запахом старих книжок. Хатинка мала лише одну кімнату. У ній помістилася мініатюрна кухня з гучним, мов мотор комбайна, холодильником, вітальня й закопчений чорною сажею камін. Для повноти атмосфери стелю прикрашала люстра з оленячих рогів. Така собі єгерська нора. Та комфорт відігравав абсолютно незначну роль для Софії, її більше приваблювало розташування будинка. 

- Диван розкладається, - пояснила Аніта, - а санвузол ми облаштували у підвалі.

- Мені подобається, - Ру посміхнулася, помітивши перекошене обличчя Сані. - Беру до кінця осені, а там життя покаже.

- Ну, - бабуся знизала плечима, - якщо так, то ласкаво прошу.

Сані все намагалася випитати у Софії причину її рішення. Вона була впевнена, що подруга приховує конфлікт з батьками, бо тільки так можна пояснити бажання перебратися на інший бік Затоки. Софія ж вперше за останній час відчувала, що вчиняє правильно. Вона потребувала місця, де зможе побути на самоті. Де вчитиметься ладнати з морською стихією і при цьому не наражатиме невинних на небезпеку. А ще місце, де вона нарешті без остраху спілкуватиметься з русалками. 

________

Аніта дивилася, як дівчата віддаляються. Коли ті зникли з поля зору, старенька, шаркаючи капцями, пішла до хати. Вона сіла біля столика з телефоном, звірилася з записником та набрала номер сім’ї Ру.

- Ліє, - почала вона, коли слухавку зняли, - все сталося так, як ти й гадала. Ось тільки я досі не можу зрозуміти, нащо тобі поселяти доньку у чорта на рогах? Тут же до найближчих сусідів десять хвилин йти! 

Пані Ру з полегшенням видихнула.

- Тому що це найбезпечніше місце у Затоці, Аніто. Колись Ной наклав захисні чари на кожен квадратний сантиметр у будинку. Вони досі діють... я відчула це, щойно ступила на подвір’я.

Холод скував серце старенької. До неї тихо підкрадалась моторошна підозра.

- Ти впевнена щодо чар? - про всяк випадок перепитала бабця.

- Так, на всі сто. Вони, як потужні вібрації... їх не видно, але ні з чим іншим не сплутаєш. Жодна істота з лихими намірами не зможе увійти у той будинок. Там Софія буде, наче під куполом.

- Тобі краще знати…

- Дякую, що допомогла.

Аніта поклала слухавку. Тримаючись однією рукою за серце, старенька закинула до рота жменю пігулок та на силу проковтнула їх. Кілька секунд вона збиралася з духом, а потім дістала з верхньої полички на шафі запилену коробку. Тремтячими пальцями Аніта стала перебирати щоденники свого покійного батька поки не знайшла той, де він записував інформацію про підводних шаманів. Чорнила на сторінках вицвіли, деякі слова взагалі було неможливо прочитати, але той абзац, який вона шукала, зберігся досить добре.

“Після смерті шамана уся вчинена ним магія втрачає силу” - прочитала вона.

Жінка схопила щоденник та поспішила до телефону, аби сповістити Лії про те, що батько Софії насправді живий. Вона, на силу переставляючи ноги, дійшла до апарату, а потім завмерла, мов не жива... На неї дивилося потворне морське чудовисько.

- Мені шкода, Аніто, - промовило воно голосом Ноя. Істота підняла порослу чорною лускою кінцівку й накреслила нею хрест у повітрі. - Спочивай з миром.

Тіло бабусі впало на підлогу.