6.1

Скрипнули двері. Додому повернувся Кован Ру. Він понишпорив у холодильнику, дзенькнув тарілкою та через кілька хвилин піднявся сходами повз кімнату Софії. Годинник у вітальні ганяв стрілки по циферблату, як суворий спортивний тренер. На третьому колі їх врятувала дерев’яна зозуля. Вона визирнула з маленького будиночка та сповістила, що настала північ. 

Софія вже почала сумніватися, чи не пожартувала над нею Ерна. Може, плаває десь у морі й сміється з дурної дівчинки, що втупилася поглядом у вікно. 

- Вибач, що так пізно, - пролунав голос Рема, здіймаючи хвилю трепету у душі Ру. - Твої батьки довго не засинали. Як ти?

Русалка відсунув штору та зазирнув у кімнату з вулиці. 

- Добре, - Софія підскочила на ноги. Вона розправила сукню та потерла долоні, намагаючись зайняти чимось руки. - А ти?

- Чудово. Мені… мені можна зайти?

- Так.

Рем беззвучно стрибнув на підвіконня і вже за мить опинився у спальні Софії. Він із захватом в очах роздивився кожен куточок кімнати. Особливо його увагу привернули старі фото на стіні.

- Гарні картинки, - сказав він, обережно провівши пальцями по зображенню сусідського кота, а потім обернувся й посміхнувся. - І ти, Софіє, теж дуже гарна.

- Дякую… - відповіла та, не знаючи куди сховати рум’янець на щоках. - Я би запропонувала тобі чаю, але боюся розбудити маму з татом…

- Нічого, я все одно не п’ю чай.

- Точно! - вона ляснула себе по лобі. - Ви ж харчуєтеся по-іншому… Але в мене немає риби… Чорт, вибач. Не слухай мене.

- Все нормально. Я не голодний. Та й прийшов зовсім за іншим.

- А за чим?

Рем посміхнувся. Він підійшов до Софії і, обійнявши її за плечі, повернув обличчям до вікна.

- Бачиш ту скелю? 

Дівчина кивнула. Високо над морем здіймалася круча. Вона була каменистою, гострою та дуже небезпечною. Людей це місце ніколи не приваблювало, бо рослинності на ньому не було, а невеличкі печери, які здавалися схожими на очі павука, населяли тисячі кажанів. 

- Так.

- Щороку у цей день шаман проводить ритуал на честь моря. Якщо все пройде добре, то вода відповість йому. Тобі пощастило, маленька Ру, бо ти можеш спостерігати за цим явищем прямо зі своєї кімнати.

- А як вода має відповідати? Вона ж не жива…

- Жива. Просто дивись…

Рем вимкнув нічник, що тьмяно освітлював кімнату, і став позаду Софії. Коли очі дівчини звикли до темряви, вона помітила обриси людини на вершині скелі. Та здавалася маленькою, як мураха, ходила по колу, розмахувала руками, сідала на землю і знову підіймалася на ноги. Море не відповідало, воно ліниво перебирало хвильками, спостерігаючи за недолугим танком шамана. Аж раптом людина завмерла - стояла на краю прірви та дивилася у воду.

- Так, що має статися? - перепитала Софія.

- Це, - Рем показав пальцем на високу хвилю, що з’явилася, не дивлячись на відсутність вітру.

Вона зародилася далеко на горизонті й, поки наближалася до берега, зростала до небачених розмірів. Вода у хвилі переливалася усіма відтінками сріблястого, а світло від неї розтікалося по піску, роблячи берегову лінію схожою на серпанок місяця. Хвиля підкотила до скелі, а потім щосили вдарила по камінню. Бризки, мов феєрверк, розлетілися на всі сторони, а коли море знову втихло, шамана вже не було.

- Неймовірно… - прошепотіла Софія. - І це відбувається кожен рік? Чому ж тоді люди нічого не помічають?

- Дещо помічають, - Рем виліз через вікно та простягнув руку дівчині. - Ходімо, і ти сама у цьому переконаєшся.

Пропозиція була настільки заманливою, що Ру навіть не вагалася, чи приймати її. Вона поклала свою долоню поверх русалчиної та рушила за ним. 

- Рем, я маю попередити... Айк з друзями узялися прочісувати вулиці. Гадаю, що він хоче знайти тебе. Будь ласка, будь обережним, - сказала Хранителька, коли вони опинилися на вулиці. -  Чому ти так дивишся?

- Мені приємно, що ти турбуєшся про мене.

- Я… - дівча засоромилося. - Я ж лише попередила…

Рем присів навшпиньки та провів пальцем по воді. За ним потягнувся слід зі світла. Потім зайшов по коліна в море, і його тіло вмить замерехтіло срібним.

- Це те, що ви називаєте фосфорінням води, - пояснив він. - Тільки цієї ночі воно найяскравіше.

Софії лише раз у житті довелося застати подібне явище. Їй тоді було п’ять років. Ру смажили зефір на вогнищі біля моря та гралися зі своїм псом. Раптом маленька Соф помітила, що кудлатий залишає яскраві сліди та мокрому піску, і це викликало в неї справжній захват. Пройшло тринадцять років, а вона відчувала ті ж самі емоції, що й того дня. Ру підхопила край спідниці, зайшла у море слідом за русалкою та почала кружляти. Вона набирала воду у долоні, переливала її з руки в руку, а та стікала, мов рідке срібло.

- У школі пояснювали, що все завдяки планктону, - згадала Ру.

- Так, але це море змушує його світитися. Ці три дні вважаються священними для русалок. Щось на кшталт вашого Різдва. Сім'ї збираються разом, обмінюються подарунками й готують святкову вечерю.