Глава 4

Смерть маленької дитини змусила людей стати обачнішими. Хранителі, хоч і не мали жодних доказів проти русалок, вирішили дружньо скинути провину на них, а відтак почали перейматися щодо можливості наступних атак. Голова Затоки повідомив про заборону на риболовню. Він зіславлася на свіжу брехню, що зі столиці прийшло повідомлення про аварію на нафтовидобувній станції та катастрофічне забруднення води токсинами. Про всяк випадок, заборонили й купатися у морі. 

Софія спостерігала, як бригада робітників, стікаючи потом під палючим сонцем, встановлює високі ворота, що закривають вхід на центральний пляж. Час від часу  біля неї зупинялися стурбовані жіночки та бідкалися, що тепер їхні сім’ї залишилися без джерела прибутків. Дівчина намагалася підтримати розмову з ними, але насправді  її турбувало інше - Сані вже кілька днів не давала знати про себе. 

Після роботи Софія вирішила навідатися до подруги. Вона була впевнена, що має поговорити з нею, аж поки не зупинилася перед парканом. Її погляд наштовхнувся на старий, дірявий човен, що вже більш як десять років не опускали на воду. Давним-давно тато Сані привіз його додому, щоб потім здати на металобрухт, але згодом ця посудина так полюбилася дітхалам, що стала незмінним місцем збору для хлопчиків з усієї вулиці. Вони грали біля нього до пізньої ночі, аж поки розгнівані матері не розганяли своїх шибеників по хатах. Так було до поховання Ріона, тепер же діти почали обходити човен стороною. Іржава посудина стала схожою на привида й відлякувала перехожих від подвір’я Сані. Софія і сама боролася зі стійким бажанням піти звідти. Від самого човна та аж до дверей будинку тягнувся стійкий шлейф смутку.  Горе у цьому дворі відчувалося настільки сильно, наче Ру знову повернулася у той фатальний день. Лише хвилювання за долю подруги змусило її перебороти себе та подзвонити у дзвіночок, що звисав біля вікна.

За москітною сіткою показалося обличчя мами Сані. Воно не виражало жодних емоцій, очі були порожніми та байдужими, губи - синіми, як у важкохворої людини. Жінка мовчки відчинила й пройшла повз Софію кудись у садок.

Ру кілька секунд постояла на порозі, вагаючись чи можна їй заходити всередину. 

- Сані? - покликала вона, але відповіді не почула.

Софія скинула взуття, перетнула кухню та обережно відчинила кімнату подруги. Спочатку їй здалося, що там порожньо, але потім простирадло у кутку ліжка заворушилося й звідти визирнула Сані. Вона виглядала значно краще, ніж мама, але була зовсім не схожою на те веселе чортеня, до якого звикла Софія.

- Ру… Ти до мене? - запитала дівчина хриплуватим голосом.

- Так, - Софія сіла поруч. - Ти не ходиш на роботу.

- Звільнилася, - байдуже махнула рукою Сані.

- Але тобі треба виходити на вулицю, спілкуватися з людьми… Закриваючись, ти робиш собі тільки гірше.

- Куди вже гірше? - Сані скинула простирадло та посунулася до Софії. Вона почала говорити у пів голосу, щоб ненароком їхню розмову не почули. - Ріона більше немає, мама зненавиділа батька. Звинувачує його, що не доглядів малого. Вчора вигнала з дому… Я ж не знаю, як на це реагувати. З одного боку, вона має рацію, а з іншого татові і так погано. Навіщо добивати його?

- Я хочу тобі допомогти, але як?

- Якби ж я знала! 

Подруги кволо обмінялися кількома репліками, але розмова не в’язалася. В решті решт вони обнялися, поплакали, а потім Ру, взявши з Сані обіцянку вибратися на прогулянку, пішла додому.

На кожній дошці оголошень вона зустрічала червону листівку, що нагадувала про заборону підходити до моря. Одному Богу було відомо, скільки часу мав діяти цей вигаданий карантин. Розслідування вбивства Плу зайшло у глухий кут. Кован Ру разом із паном Далем обійшли усе містечко, розпитуючи про “туриста, що зник після візиту в Затоку”. Ніхто не чув про такого, а ті, хто впізнавав його за описом, клялися, що в останній місяць з ним не спілкувалися.

- Треба викликати русалок на нові переговори, - розмірковував пан Ру за вечерею. - Вибачитися, попросити перемир’я, бо вбивцю ми не знайдемо, а без моря - половина Затоки втратить роботу.

- Чому ти впевнений, що не знайдеш вбивцю? - здивувалася Софія. 

- Тому що серед Хранителів немає детективів, доню. Ми зробили, що могли, але не просунулися ні на крок.

- Переговори - це чудова ідея, любий, - підтримала чоловіка Лія.

На жаль, русалки вважали інакше. Доглядач маяка близько тижня посилав їм сигнал. Він, як було заведено, робив три яскраві спалахи світла опівночі, але морський народ вперто ігнорував запрошення.

- Напевно, ображаються, - припускав пан Арас, - Водяники дуже горді. Не можуть винести того, що ми не розсипалися у подяках за повернення тіла хлопчика.

- Втопили, а потім віддали, - виправляв його хрещений Ріона.

- Мо, й так...

Софія навмисно приходила до того місця, де минулого разу зустрілася з Ремом. Вона сподівалася, що той з’явиться знову і пояснить причину такої дивної поведінки русалок. Та марно. Дівчина самотньо блукала узбережжям, а коли їй це набридало - поверталася додому, та, зціпивши зуби від розчарування, вкладалася спати.

Після однієї з таких ночей її розбудила мама. На вулиці лише почало світати, рожеве марево заливало кімнату, а вранішня прохолода так і вабила поніжитися у ліжку бодай годину-другу.