Глава 3

Затока поринула у жалобу та смуток. Після похорону Ріона здійнявся сильний шторм. Море пінилося, шуміло й у розпачі билося об камені, намагаючись довести свою невинність у смерті хлопчика. Холодний вітер, що був абсолютно не типовим для цієї пори року, роздмухував хвилі, а знесилившись - сумно завивав. 

Софія вже годину сиділа у своїй кімнаті, мовчки дивилася у далечінь. Колись вона попросила тата зробити для неї велике, майже на всю стіну, вікно, щоб мати можливість спостерігати за узбережжям. Маленька Соф знайшла старий бінокль, брала його у рученята та залазила на підвіконня. Дівчинці не треба було ані ляльок, ані домашніх улюбленців - лише б відшукати на горизонті корабель, а потім можна було й нафантазувати собі неймовірні пригоди. Лише мить, і вона більше не вдома. Дитяча уява вела її на пошуки піратських скарбів, лютого Кракена чи затонулої цивілізації.

То було в дитинстві. Тепер же вид на море став нагадуванням про місце смерті Ріона. Великий, бурхливий цвинтар.

Софія не стала набридати подрузі. Вона вирішила дати можливість Сані пережити горе у родинному колі. Лише обійняла її під час поховання брата, прошепотіла слова співчуття й пішла до себе, аби побути наодинці. Софія знала, що у таких випадках допомагає тільки час, і вона намагалася витратити його, щоб дізнатися чи справді русалки вбили Ріона.

- У них особливе ставлення до дітей, - розповідала Лія Ру того вечора, коли відкрила правду про приналежність родини до Хранителів. - Самі русалки народжують вкрай рідко, тому їхня чисельність така маленька. У нашому морі живе близько шести сотень осіб, і лише дюжина з них - діти. Мій дід розповідав, що раніше підводні жінки крали немовлят у людей, а потім, потопивши, перетворювали на русалок. Не знаю, наскільки це правда, бо ж при мені жодного випадку зі зниклими дітлахами не було. Можливо, подібну страшилку вигадали для того, аби лякати школярів на Гелловін, а, може, так і було до того, як налагодився діалог між наземним та підводним народами.

Блукаючи у думках, Софія чомусь ясно згадала саме цей уривок діалогу. А що, як русалки викрали Ріона, щоб перетворити його на одного з собіподібних? Замість вбитого Плу. Чи така практика розповсюджувалася тільки на новонароджених? Чим більше вона намагалася зрозуміти, як влаштований підводний світ, тим більше питань виникали у її голові.

Почало сутеніти. Лія зайшла у кімнату, поставила перед донькою склянку какао та, ніжно погладивши по голові, залишила її. Вона знала, що найкраще, чим можна допомогти Софії, це - не заважати. 

Дівчина дочекалася, поки мама зникне, а потім відсунула напій на край столу. Їй не хотілося ані їсти, ані пити. Вона сперлася підборіддям на руки, спрямувала погляд у море та сиділа так, поки на вулиці не запалили ліхтарі, а батьки, скрипнувши, дверима своєї спальні, не вклалися спати. Старші Ру завжди лягали рано, щоб встигнути виспатися до того, як підніметься сонце.

Софія потерла очі, вони пекли через те, що багато плакали. Бідолашна й сама задумалася над тим, щоб перебратися у ліжко. Аж раптом дещо привернуло її увагу. Якась темна постать, хитаючись зі сторони в сторону та розмахуючи руками, стрімко наближалася до моря. Дівчина відчинила вікно, аби краще розгледіти людину. Лише тоді вона змогла впізнати голову Ради Хранителів. Він кричав, жбурляв жмені піску й плював у воду, а потім впав навколішки.

Намагаючись не шуміти, дівча чкурнуло крізь вітальню та вибігло на подвір’я. Вітер відразу штовхнув її у груди, повертаючи в хату, мов сувора нянька. Софія й сама не могла збагнути, що веде її на узбережжя у таку пору - дивна поведінка чоловіка, бажання вивідати більше інформації про Ріона чи спроба вчинити хоч якісь дії у пам’ять про покійного. В будь-якому випадку, вона, упираючись негоді, наближалася до Хранителя.

- Пане… - Софія не відразу згадала його прізвище. - З вами все нормально?

Чоловік озирнувся. Його обличчя було опухлим, шкіра набула хворобливого синюшного відтінку, що виглядало геть моторошно у місячному сяйві. 

- Мала Ру! - він суворо звів брови. Певно, не очікував, що його хтось помітить. - Що ти тут забула?

Не найтепліший прийом, але Софія зраділа, бо Хранитель зміг перемкнути увагу на неї та заспокоїтись. 

- Можу запитати те ж саме й у вас, - вона прикрила чоло долонею, аби пісок не потрапляв в очі. 

- Я... а я не знаю… Хотів вимістити гнів після того, як закопав могилу похресника, а пляшка дешевого рому привела до моря. Бодай би воно висохло на віки вічні!

Софія відчула, що спільне горе може їх зблизити. Вона присіла на камінь поруч з чоловіком.

- Ви теж думаєте, наче його втопили русалки? - у пів голосу запитала вона.

- Вони це заперечують, та все занадто вдало склалося, як для звичайного збігу обставин… - він зиркнув затуманеними очима. - Забув твоє ім’я.

- Софія, - відповіла дівчина та простягнула руку.

- Віктор Даль, - він узяв долоню Софії у свої порепані пальці. - Пам’ятаю тебе маленькою… Бігала за Лією, медуз у відерце ловила, а тепер подивись на себе - майже доросла жінка! Не пощастило тобі, Ру, стати Хранителькою у такі буремні часи. Конфлікти з водяними - звична річ, але зараз...

Даль підняв камінець, кинув його у воду й став пильно вдивлятися у хвилі.

- Що зараз? - перепросила Софія.