Глава 2

Софія поспіхом жувала бутерброд та намагалася сконцентрувати свою увагу на криках чайок під вікном. Краще вже слухати сварку птахів, які не можуть поділити нещасного краба, ніж лекцію батьків про її поведінку.

- Я гадав, що ти відповідально поставишся до свого членства у Раді Хранителів! Ач, ні! - торочив Кован Ру. - Невже так важко сидіти мовчки та просто спостерігати за дорослими? Хоча б на перших зборах…

- Якби я мовчала, но всі б подумали, що згодна з їхньою думкою, а це не так, - пояснила дівчина. - Русалки діло говорили.

Лія витерла руки об фартух, втомлено сперлася на кухонну шафу — вона прокинулася вдосвіта та встигла перебити купу хатніх справ до того, як почнеться денна спека.

- Не варто вірити усьому, що кажуть русалки. Вони не такі благородні, як тобі, можливо, здалося. Це підступні, хитрі і дуже розумні істоти, - промовила вона. - З ними краще не йти на компроміс, а тим паче не варто виступати проти усієї Ради, аби захистити їхні права. 

Софія запила їжу холодним чаєм. Та, звірившись з годинником, схопила сумку.

— Продовжимо пізніше, добре ? Я на роботу запізнююся.

- Ми просто хочемо, аби ти була обачнішою.

- Я знаю.

Дівчина по черзі поцілувала батьків та поспішила з дому. Вона пройшла крізь охайний, засипаний білим піском двір, торкнулася кущів троянд, які виглядами кволими через великий вміст солі у ґрунті, й з сумом подивилася в бік узбережжя. У розпалі літа море здавалося неймовірно привабливим, так і хотілося пірнути у прохолодну воду. Але морозиво саме себе не продасть.

Софія намагалася самостійно заробляти гроші ще з дитинства. Спершу збирала мідії та збувала їх у прибережне кафе, потім торгувала сушеною рибою, що встигав наловити за весну батько, а тепер влаштувалася продавцем морозива біля центрального пляжу. Дівчина сподівалася, що за пару років вона зможе назбирати достатньо коштів, аби орендувати кімнату та з'їхати від батьків. Не те, щоб з ними було погано, але у вісімнадцять років хочеться трохи більше свободи.

- Привіт, Ру! - найближча подруга дівчини помахала рукою та підбігла, аби допомогти встановити парасолю від сонця. - Як справи?

- Ой, Сані, не питай, - бажання поділитися враженнями від зустрічі з русалками просто розривало Софію з середини. Довелося докладати титанічні зусилля, аби це побороти. - Щось Ріона не видно...

Шестирічний брат Сані призвичаївся навідуватись до Софії з букетиком польових квітів, за що постійно отримував ріжок безкоштовного морозива. Сусіди шуткували, що дівчина “вирощує” собі майбутнього чоловіка, але насправді їй просто подобалося проводити час з дітьми. Особливо Софію потішало, коли Ріон, вимастившись пломбіром аж по самі вуха, розмірковував про дуже серйозні справи:

- Моя бабуся вчора скупила половину аптеки. Вона хворіє, тому їй потрібно багато ліків. Я б, звичайно, хотів, щоб ніхто ніколи не хворів, але ж так теж не можна. Пан Валеріан - хазяїн аптеки - дуже добра людина, мені буде шкода, якщо він збанкрутує. Тому, виходить, що бабуся зі своїм діабетом робить корисну справу.

І хіба тут посперечаєшся?

Сані нарешті впоралася з парасолькою й, стерши піт з чола, повернулася до свого робочого місця. Поряд з Софією вона продавала прохолодні напої.

- Сьогодні обійдешся без залицяльника, - відповіла вона. - Тато узяв його з собою у море. Він вже кілька днів виносив усім мозок про те, як хоче порибалити на сардину. Довелося здатися.

Софія вклякла на місці.

- Твій тато вийшов у море? - перепитала вона й, наче між іншим, уточнила: - на човні?

- Та ні, він же працює в бригаді на “Вікторії”.

Софія відвернулася. Вдала, наче зайнята протиранням вітрини. Насправді, вона намагалася приховати страх, що скував її після слів Сані. Судно “Вікторія” належало пану Арасу. Минулої ночі він гучніше за інших сперечався з русалками, а тому прекрасно чув їхню заборону. Невже стареча впертість змусила його відіслати у море людей, що навіть не підозрюють про небезпеку? Дівчина випила води й спробувала заспокоїтись. Вона погано знала підводний народ, але сподівалася, що вони не стануть нападати на безневинних.

- А скоро вони повернуться? — стримувати хвилювання було все важче.

- Та вже мали б… Але, Ру, не чекай на Ріона, він же не звик вставати так рано. Після риболовлі, напевно, вляжеться спати на пів дня.

— Точно. Доведеться йому залишитись без морозива.