Глава 1

Важке полотно хмар затягнуло нічне небо. Настала така щільна темрява, що й ліхтарик не рятував, доводилося йти практично навпомацки. 

- Худчіше, доню, - підганяв дівчину голова сім’ї. - Не відставай.

Сама ж Софія тремтіла від хвилювання у передчутті знайомства з представниками підводного народу. Їй нещодавно виповнилося вісімнадцять років, а це означало, що вона могла долучитися до Ради Хранителів і мати змогу спілкуватися з русалками. Неймовірно, чи не так? Вона й сама не відразу повірила зізнанню батьків про подвійне життя, але треба віддати належне її віку. У таку юну пору людина ще не встигла забити голову стереотипами та залишалася відкритою до нового.

- Погана ідея… - шепотіла мама. - Нічого доброго їй ці зібрання не принесуть.

Виявилося, що Лія Ру з дитинства належала до числа Хранителей. Вона часто бувала на переговорах, особисто знала морських старійшин й подеколи виступала посередником у конфліктах між людьми та русалками. А відтак Софія не могла зрозуміти, чому ж мама настільки категорична стосовно її членства у Раді Хранителів. Як-не-як, дівчина мала на це законне право, й не збиралася навіть слухати материнські перестороги. 

- Повторюю востаннє, - батько зупинився та обернувся, щоб промінь ліхтаря потрапив на бліде доньчине обличчя. - Тільки-но ти переступиш поріг маяка - дороги назад не буде. Соф, пообіцяй тримати в таємниці усе, що почуєш та побачиш.

- Наче мені хтось повірить, - зітхнуло дівча.

Вона уявила, як поспішає до подружок, аби розповісти їм про зустріч з русалками. Її ж засміють, а потім у психлікарню запроторять. Належати до сімей-хранителів - це не тільки велика честь, але й тягар на все життя. Ви лише подумайте, як важко знати одну з найвеличніших таємниць всесвіту, та до смерті тримати її при собі.

- Ти усе ще можеш повернутися додому, - стояла на своєму Лія. - Ми з татом впораємося і без тебе.

- Ні! - Софія вперто тупнула ногою. - Я маю бути там.

Оминувши батьків, вона впевнено пішла доріжкою зі стесаного каміння, що вела до маяка. Море мирно спало, лише інколи злякано здригалося, коли дівчина ненароком ступала по воді. 

- Стій! Не відчиняй, - зупинив її батько, щойно Софія потягнулася до заржавілої дверної ручки. - Я маю зайти першим, потім мама, а вже після неї - ти.

— Скільки формальностей, — хмикнуло дівча, проте поступилося.

Вона більше не могла чекати. Разом зі страхом у ній зростав і потяг до таємничого. Їй кортіло скоріше переконатися, що істоти з розповідей батьків дійсно існують, що наш світ значно ширший, ніж вважають усі довкола.

Важкі двері нарешті відчинилися, яскраве світло вдарило в очі, змусивши новоприбулих мружитись та закривати обличчя рукою. 

- Сім’я Ру! - вигукнув хтось із зали, - Проходьте, сьогодні має бути гаряче...

Лія схопила доньку за руку та потягла за собою до великого круглого столу. Жінка всадила Софію на стілець і жестом наказала мовчати. Та дівчина й так не могла промовити ані слова. Вся її увага була прикута до тих самих підводних людей.

По-перше, вони не мали нічого спільного з тими русалками, про яких розповідається у легендах та казках. Навпроти неї стояли четверо майже звичайних чоловіків, у них не було зябер, а тим паче - хвостів. Вони мали міцну тілобудову та широкі плечі, що й не дивно, зважаючи постійні заняття плаванням. Та, все ж, приналежність до надприродного таки залишила відбиток на зовнішності гостей. Софія зловила себе на думці, що не може визначити приблизний вік цих істот. Їм могло бути двадцять років, а могло -  і сорок. Обличчя були молодими та гладкими, як у парубків, але очі… Дівчина спіймала на собі погляд одного з русалок й відчула, що по шкірі пробігли мурашки. Вона ніколи не зустрічала такого кольору очей. Він був в точності такий самий, як вода у морі. Блакитний з вкрапленнями тисячі відтінків зеленого, а на глибині цієї безодні ховалася мудрість й моторошна таємничість. Якщо гіпнотичний спів сирен - це міф, то такий погляд легко міг позбавити розуму та повести за собою на морське дно. 

- Нарешті, всі зібралися, - промовив старий, що вважався головним серед Хранителів. - Скоріше почнемо, скоріше закінчимо. Тим паче, у наших друзів сьогодні… поганий настрій.

Один з русалок зробив крок вперед та розгнівано вдарив рукою по столу. Намисто з мушлей на його шиї боязко дзенькнуло. 

- Поганий настрій? - пролунало у голові Софії. - Ми обурені!

Дівчина здригнулася усім тілом. Вона скоса подивилася на інших, проте Хранителі спокійно слухали русалку, наче ментальне спілкування було для них звичною справою. Але ж, дідько, голос русалки лунав десь у голові! Як таке можливо? Враження, наче хтось без попередження вторгається у твій мозок. Неприємне відчуття. Той самий хлопець, що нещодавно розглядав її, з презирством посміхнувся, напевно його забавляв спектр емоцій на обличчі новенької. Софія вмить опанувала себе, вона здійняла підборіддя догори й сконцентрувалася на розмові. Якщо це так можна назвати, зважаючи на те, що русалки навіть не напружувати себе, аби відкривати рота.

- Ми пробачили вам полювання на дельфінів, - продовжив русалка. - А ви відплатили смертю!

Хранителі узялися здивовано перешіптуватись. Старші Ру, залишивши доньку осторонь, тихо перемовлялись з сусідами по столу.