Тіло тут, а думки там

Зоряна гірко плакала і цілувала свій квиток, коли я сказала, що наше повернення додому відкладається. Я розповіла їй про нову фазу війни і довго пояснювала, чому нам краще поки що залишитися. Вона лягла на своє ліжко, відвернулася до стіни і навіть не дала себе обійняти, відштовхуючи мене своїми тоненькими ручками. Її сльози великими краплями стікали на подушку, а великі очі стали порожніми і нерухомими. Але, на мій подив, вона дуже швидко заспокоїлася. Уже за півгодини Зоряна гралася з друзями на майданчику, а я дивилася на неї через вікно і заздрила - от би мені так уміти перемикатися.

У неї з'явилися нові друзі, школа часто організовувала цікаві прогулянки - то в зоопарк, то на льодову ковзанку, то на екскурсію в гори, і я раділа з того, що в неї повноцінне дитинство. Вчителька писала мені, що вона старається і в неї хороші результати в німецькій. Я хвалила її і концентрувала тільки на позитивних моментах. Тему дому ми уникали. Календар, у якому вона відмічала дні до від'їзду додому, я сховала.

Аріна була вдома, і, з одного боку, мені було страшно за неї, але з іншого - я раділа, що там вона щаслива, незважаючи ні на що. Як написали в соцмережах: "Різниця між 24 лютого і 10 жовтня в тому, що тоді ми не знали, куди бігти, а зараз знаємо, що нікуди не побіжимо".

І якщо влітку я переживала про таємну поїздку додому, то зараз з моєї душі впав камінь. Вона вдома, їй добре. А коли ми з Зоряною тепер побачимо тата, один Бог знає, і я щаслива, що ми провели разом той липневий тиждень.

Зоряна щодня записувала для Сергія короткі відеоролики перед сном, і він постійно нагадував нам, щоб ми не забували це робити. Це був один зі способів їхньої комунікації, і він явно його потребував. Туга вийшла на новий рівень, ми всі шукали хоч якогось контакту. Відправляючи мамі поштою повербанк (мобільну батарею), я поклала в посилку фото Зоряни, хоча вона легко могла роздрукувати його сама. Із Сергієм ми, як і раніше, зідзвонювалися щовечора: обговорювали день, що минув, сміялися, плакали, цокалися келихами, обмінювалися серцями з пальців - усе через екран ноутбука. Ми звикли до ситуації і навчилися просто чекати.

Щодо мого стану, то я дико втомилася жити, коли не тільки планувати нічого не можна, ти не розумієш, яку банку шампуню купувати - велику на кілька місяців чи дорожню на два-три використання. Я заспокоїлася, усвідомивши, що хоча б найближчі місяці ми будемо в безпеці та ясності.

Часто я згадувала, як ми з Сергієм збирали речі навесні через відеозв'язок і те, що відчувала, отримавши від нього посилку. Пам'ятаєте, як я обіймала і притискала їх до себе на віллі? Відправляла речі додому я з важким серцем, але все ж ми збиралися їхати слідом. Уявіть собі, що я відчула, коли ми вирішили здавати квитки.

Оскільки я встигла відмовитися від двох чудових пропозицій щодо курсів німецької, то продовжувала вчити її сама - не стільки для знань, скільки на зло обставинам. У будь-якому разі це краще, ніж нарікати на втрачену можливість і чекати чогось знову. У мені кипіла злість через те, що хтось керує моїм життям, не даючи повернутися у свій дім.

З огляду на нові умови життя в Україні, яка після масових ракетних ударів по енергосистемі залишилася без світла і всього, що з ним пов'язано, мені знову продовжили договір оренди квартири в Бадені. А Вальтер, добродушний і людяний Вальтер, пообіцяв і далі допомагати з її оплатою.

Чергова дата повернення - весна 2023-го - стала черговим примарним задумом, обережною надією. Ніхто не знає - де ми будемо, чи надовго і що на нас чекає в принципі. Слово "планування" для українців, де б ми не були, стало сарказмом - уїдливою насмішкою і злою іронією. Я втомилася чекати, коли зупиниться чортове колесо. Я буду закінчувати свою книжку. Не тими словами, якими хотіла, але я залишу їх у нотатках своєї пам'яті. На даному етапі життя мені зрозуміло тільки те, що нічого незрозуміло.

Єдине, що знаю точно...

...Я бачила Париж із майданчика Ейфелевої вежі, романтику Венеції, міць Шенбрунна і грандіозність Віденської опери. Але найдорожче мені вид черешні з вікна моєї кухні. Я щаслива, що мені є куди і до кого повертатися. На мене там чекають, чекати буду і я...